ЧОМУ листя жовтіє?

Ну от і почалось...Ти заволодів, забрав, зробив так, що солодощі вже більше не викликали ілюзію щастя, її створював лише ти! Лише з тобою все здається справжнім, наповненим, живим..., а тієї осені я ще не могла й мріяти про таке ...
Така зелена, весела, гомінка... Закохувалась, гралась, завдаючи і минаючи біль...Я крокувала далі, малюючи свій власний світ, своїх героїв, створюючи нові образи, нові персоналії, логічну постановку сюжету, але з’явився ти....і почалось.
Зелене, таке ще грайливе, тріпочуче листя, почало нашіптувати сумні мелодії. Ні, спочатку все було як завжди!!!! Ти гарний, дорослий, самодостатній, розумний...Ти «rich and respect», той від кого самозакоханість з егоїзмом стрибають від радості і голосно репетують!
Я почала гру...Ти підтримав...А потім перебрав на себе і роль режисера! Знав де? Коли,? Для чого? І як? А я? Мені лишився лиш бунт, так і він не допоміг, він був просто безглуздим, зайвим і на тебе а нітрохи не діяв...І от, коли ти полетів, а я так прагла тебе, так хотіла, потребувала, жадала, чекала і вірила...Ось саме тоді ти вcтупив у змову з осінню. А я почала розуміти, що все не так весело, зелено і просто...
Та ти продовжив гру, нагородив мене за відвагу зустріччю - тією єдиною миттю з тобою, коли я, здавалось, знову повірила в своє зелене. Чи то в ліжку, чи за вранішньою кавою...я знову почала гру!!!! Але ти розбив мене вщент, на даючи права навіть на підмостки сцени...Ти зробив так, що листя почало жовтіти, в’янути, воно зривалося, і кружляючи падало в безодню, невизначеність, несвідомість....Це було так схоже на тебе, у всьому цьому і був ти !..а потім, ти вкрив вже опале листя холодною, зимовою ковдрою снігу. Ти робив все це для того, щоб я зрозуміла, ким ти є для мене і хто ми одне для одного....Далі розмови, листи, відстань....Я знаходила якісь залишки тепла лиш в холодному снігові твоїх слів, я куталась в них, шукаючи рятунку! Бо ж сніг був залишеним тобою, колючий, жорстокий, виголений лезом злої правди і істини, але він був твій!
Минули місяці..Я нарешті (тоді мені так здавалось) звільнилась від тебе, як звільняються від наркотичної залежності, а чи від неї звільняються?...
Так коли листя відродилось, стало таким свіжим, грайливим, само-захопленим і зеленим, знову з’явися ти....Спочатку я ховалась за вітром, шукала порятунку в дощу, далі мене брав у полон страх, по-жіночому благала стати на її бік пристрасть, а смуток, цей злиденний і слабкий смуток радив просто усе лишити і забути...
Та я знайшла в собі сили, адже осінь рано б чи пізно торкнулась мене, жовтіти було боляче, а від думок і спогадів могла звільнити лиш смерть...Доля, випадок, а може просто всеохоплююче бажання Тебе допомогли мені знову зустрітися...Але...Та зустріч була іншою... Вона перетворила моє жовтіння у золоту фарбу! Я слухала тебе і розуміла, я забула про гру, я щиро, по-справжньому кружляла, плила з тобою думками, ми були в одному потоці, на одній хвилі, як творець - скульптор, ти робив із моєї знесиленої думки-глини справжню скульптуру, а твоя змовниця осінь щедро лила золоту фарбу... Листя стало золотим і, здається, мудрим! Ти вдихнув в мене життя, творчість..Я нарешті зрозуміла хто ми одне для одного...
Я зрозуміла, що таке любов з великої літери.. . Ми можемо не бачитись, рік, два , три скільки завгодно, але бути близькими!!!