Про кохання
world — 15/12/2007 - 17:46
Конкурс: Чому листя жовтіє?
Стоїть лісок зелений в полі,
А в ньому клени і тополі
Ростуть, цвітуть і зеленіють,
І тихою розмовою один одного гріють
Вкупі не страшний ні холод їм,
Ні дощ, ні мороз лютих зим.
Були вони дуже щасливі,
До всякого слова дуже вразливі,
Себе аж дуже поважали
І гордості віток мали
Вважали, що клен і тополя
Найкращі серед всіх на волі.
Один клен вирізнявся
Та й той під їх вплив піддався
Росла береза край озер
І був у неї батько - Дністер,
А мати – вільна чайка в небі.
Росла сама, цвіла весною,
Пишним цвітінням, буйною рікою.
Тільки сніг зійде з землі
Як вже з’являються бруньки на ній
Птахи зліталися до її гаю,
Співали їй одинокій та втішали
І не було їй сумно серед трав,
Квітів, пташок, розмаїття барв
Зайнята думками береза була,
Розмірковувала над сенсом буття,
Милувалася красою рідного Дністра,
Польотом птахів над безоднею хмар,
Все їй здавалося наповненим чар
Так промайнули якісь там літа,
Знову до гаю берези весна прийшла
Та серце берези наповнене хвилюванням стало,
Тиша в душі на бурю зростала
Друзів своїх вона начебто і не помічала,
Все серед гаю милого шукала.
З’явився в лісочку клен височенький,
Серед інших най зелененький.
Почуття прийшло зненацька
Порожнеча самоти
Набула собі мети
І кохання це миттєве так хижацько
Потрапило в ціль
Та береза дещо збоку росла –
Непомітна, тиха, мала.
Клен собою красувався,
Свої розквітом, величністю хизувався,
Де там йому до берези діло було,
Як стільки тополь біля нього гуло.
Ріс він в центрі гаю,
Та такий з поміж всіх величавий.
Весело й шумно стало в ліску –
Загуло, зажило у цьому кутку.
Береза ж була сама по собі
Й ніхто не бачив її сльози гіркі,
Хіба винна вона, що край берега росла,
Що одна сиротою кожний рік цвіла,
Хіба винна вона, що не горда була
І не мала тополиного хисту.
Так би й з кленом розмову вела,
А він їй дарував би намисто,
Може б тоді не береза, а клен
В’янув за почуттям її чистим.
Та минула пора золота,
Почалися морози, сніг все вкривав навкруги,
Затихли розмови на порозі зими.
А зима прийшла настільки люта –
Із численними морозами і заметіллю,
Застигало аж серце настільки
Ламав вітер гілля.
Під загрозою опинилося життя
Молодого високого клена,
Обабіч він опинився
Біля тополиного вогнища не грівся,
Покрилося ще колись зелене листя
Холодним льодом і обвисло
Під тяжкою вагою снігу,
Що на низ впасти так манило.
Просив він у тополь хоч вогник тепла,
Аби його молодість на мить ожила.
А тополі не вміли ділитись,
Часто між собою не знали як миритись,
Тягнулись до вогню навздогін –
Обпаляться, але якби лиш дісталось все їм самим.
Вже покидали сили клена
І гнувся він як тростинка,
Аж раптом відчув теплоти сферу
І почала танути на ньому крижинка.
Тепло настільки довго горіло,
Що зміг він витримати всю зиму
Не підпускав цей вогник хуртовину,
Своїми обіймами захистив все тіло.
І вже навесні з появою перших бруньок
Запитав клен у пташок,
Хто ж його оберіг в тяжку годину,
Може тополям стало шкода його долі.
Пташки ж гіркою згадали,
Як береза своє гілля зламала,
Все до листочка у вогнище кинула,
Тепло весь лісок нахлинуло.
Від його променів і тополі змогли вижити,
Та вона заради клена себе не щадила,
Вона не вагалась, вона ж просто любила.
Клен же, пригадавши непримітну березу,
Здивовано слухав розмову, що як лезо
Прорізало очі затьмарені іншою красою
Тополиних сережок і уквітчаною головою.
Де ж тепер його рятівниця,
Кому він дякую так ще і не сказав,
Де її знайти питати пташок почав.
А що вони могли відповісти,
Любов була, щоб в жертву себе принести.
Тепер сумують води річки,
Нема кому їм принести стрічки,
Птахи співають вже не ті пісні,
Увечері лунають їх мелодії співу сумні .
О так жило поруч клена сильне почуття,
А він не бачив і не знав її ім’я,
Поруч доля ходила,
У розвагах не бачив, як любила
Береза душею і всім серцем своїм
А він не помічав хоч і поруч ходив.
Тепер йому не треба ті розваги,
Змінилося бачення на світ,
Розтанув хоч зимовий лід,
На серці з’явився рубець як слід
Туги і неможливості повернення життя,
Не скаже вже як потрібна йому вона.
Чому ж на ньому жовтіє листя?
Чому в зелених жилах золотиться цвіт?
І в ногах їх топчуть необережно,
Руйнуючи, і так короткий вік.
Це золото нагадує пожежу –
Безпечного полум’я, вогонь,
Бо в пам’яті назавжди залишилась
Така віддана і сильна любов.
Щоразу осінь золотиться,
Щоразу найпишніший клен,
Тільки вже береза не повернеться,
Залишився він один.
Але його віра не вмирає,
Чекає він осені як пташки весну,
Сонячне вбрання одягає,
Закликаючи, зігріти березу як живу.
І в кожнім листі паростки надії,
І в кожнім листі живе тепло почуттів,
Бо що за життя без мрії,
Бо що за історія без завтрашніх днів.