Гармонія для Мікровсесвіту // Дивись, у небі метелики літають, але ніхто їх не бачить...
Варвара Серафим — 31/10/2008 - 19:07
Збірка: В шухляду
– Можна приїхати у Твоє Місто?
– Приїжджай.
– Так просто? І жодних запитань?
– Ні, жодних проблем...
Дорога завжди здається страшною і далекою, аж до того часу, коли квиток уже куплено, валізи зібрано, а думки мандрують у невідомому напрямку в такт постукуванню коліс. Що таке пів-України? Хіба це страшно? Жаль лише, що часу малувато –
шість годин туди, шість назад – і з доби залишилась усього половина. Віднімаю із неї ще шість на сон. Хоча хто зна, чи буде можливість хоч трішки поспати. Пригорща часу надто стрімко витікає крізь пальці.
Який ти? Мабуть, змінився. А ким стала я?
Маю змогу подумати. Автобус майже порожній –
троє пасажирів ліниво куняють на передніх сидіннях. Я ж із комфортом розлягаюся на дивані в кінці автобуса, підмощую собі під голову торбинку з одягом, заплющую очі, але не сплю.
Пригадую нашу зиму і те, як ти пішов. Спочатку мені засмакувало мартіні, гіркі цигарки і чоловіки. Ну як без них? Снилося, як у Кундери, що йдуть вони один за одним понад басейном, а я дивлюся на обличчя і не можу впізнати жодного. Вони чужі настільки, що якби хтось їх ненавмисне втопив (моя свідомість, хто ж іще?), я б відвернулася або перемкнула канал на якесь реаліті-шоу.
Мене пекло-боліло та перестало. Кудись зник ідеалізм. Безвідповідальність перетворилася на прагматизм (якщо таке буває). Зрозуміла, що сублімація не допоможе, а із дрібниць, на які розтрачаю себе, згодом може виникнути велика проблема. Себе я вже втратила, то навіщо ж ігнорувати власне майбутнє?
Змінила імідж, переїхала в інший район, знайшла ще одну роботу. Здається, не все так погано...
Куди їду? Навіщо? Пересічна дівка шукає пригод? Усі ми звикли вважати себе бозна-ким. Кожна вірить у місію, в кохання, яке трапляється раз на тисячу років, вистоює по годині щодня перед дзеркалом “для себе”. Яка талановитіша –
починає пописувати вірші. Гарніші роблять ставку на модні лахи та мальовидло – і не програють. Іще інші втішаються думкою, що “на кожен товар є свій покупець”. Врешті, з’являється якийсь чоловік, якому однаково, чи пишеш ти вірші, чи фарбуєш губи, чи знаєш японську. І ось закінчилося твоє дівування, гайда, дівко, до баняків, мисок і пелюшок.
Я така, як і всі. Набрала зайві кілограми, збайдужіла до косметики і вірю у свою неординарну душу.
– Кінцева зупинка! Прошу всіх до виходу! – волає шофер.
Виходжу на чужий автовокзал. Шукаю в натовпі знайому постать.
– Привіт, Варю. Не впізнала?
– Не впізнала, Ігорку. Куди підемо?
...Не змінився. Ні всередині, ні ззовні. Ті ж вишукані манери, така ж усмішка. І вузькі вуста. І аристократичні руки. І навіть елегантний випрасуваний брючний костюм.
До вечора залишилося небагато: пройтися місцевим парком, відчути шкірою літньо-осіннє повітря провінційного містечка. Видряпатися на Замок, дослідити всі його галереї, тераси, сховані від усього світу місцинки... Висота і небезпека робить мене невагомою. Або ти. Нестерпно легкий і близький у цю мить.
Купуєш мені солодку вату. Знаєш, як підлеститися! На головній площі міста – імпровізований цирк: наречені у сукнях-“пачках” (виявляється, тут іще такі в моді!), втомлені їхні “половинки”, конячки-поні, малі діти на роверах і самокатах... Суєта суєт – це не я сказала, і щось у цьому є. Добре бути трохи не від світу цього, ненавидіти весільні маскаради, мандрувати за тридев’яте царство і бути закоханою у двох одночасно.
Везеш мене маленьким рогатим тролейбусом у гуртожиток. Ти ще студент і “ловиш кайф” від цього. Я на декілька років старша. А відчуваю себе бабцею.
На прохідній жодних проблем. Сестра приїхала. Сто років не бачилися. Треба переночувати. Лагідне серце вахтерки не витримує, і “брат” відпроваджує “родичку” на верхній поверх у занедбану хлоп’ячу кімнату.
І ось коли знімаєш темні окуляри, ховаєш у шафу піджак, обіймаєш мене міцно-міцно, починаю розуміти, що нічого не змінилося. Трохи інший ти. Трохи інша я. Наші шляхи на мить перетнулися, щоб знову розбігтися кожен у своєму напрямку. І саме так правильно, так має бути.
Вечір. Кава з корицею, зварена по-особливому, із крихтонькою любові. Тоді, коли я була студенткою, ми так само пили каву на балконі гуртожитку, розташованого за декілька сотень кілометрів звідси. Ти називав мене полохливим зайченям, а я не вірила жодному твоєму слову.
Тепер стала мудрішою – не вірю і не надіюся.
Ти харизматичний чоловік. Говориш потрібні слова потрібним тоном у потрібний час і в потрібному місці. І немає підстав тобі не вірити. Мовчиш про те, що я постаршала, що оченята вже не такі зелені і нема в них романтично-юнацького блиску. Мовчиш про вади моєї фігури і про втому, яка двома зморшками пролягла поміж брів. Не називаєш мене “прекрасною”, “єдиною”, “неповторною”.
Зате помічаєш вдалий покрій брючного костюма, насолоджуєшся філософською балачкою із оригіналкою, яка не зрадила потягу до мандрів, прогулянок нічними вулицями і кави за будь-яких умов. Кажеш, що у твоєму оточенні бракує мудрих жінок, що дівчатка твого віку порожні, як використана банка з-під пива, що давно не мав такого змістовного вечора і що ніч іще не почалася.
Багато обіцяєш, мій пухнастий юний хлопчику. Невже вважаєш, що “старша пані” приїхала з конкретною метою? Заборонений плід звісно, солодкий. Проте скористатися зі своєї прихильності не маю наміру – надто вже ти податливий, надто вже прагнеш вдовольнити мої ілюзії, допомогти мені віднайти ґрунт під ногами.
Все рано чи пізно закінчується. Кухонна філософія вичерпує себе на темі кохання без кордонів і вуличної проституції, вечір проганяє холодний вітер, а третю джезву кави залишаємо холонути –
до ранку.
– Відчини вікно! Негайно! Хочу, щоб дощ, що барабанить по шибках, і холод, і вітер стали свідками цієї ночі. Щоб шепотіли Тобі на вушко про все, що ми пережили не разом, і про те, що ще з нами трапиться.
– Тихо, тихесенько. Чи ти досі така солодка? Зараз спробую…
Псевдопочуття, псевдоборотьба і, мабуть, правдива, гірка, шалена пристрасть. Як давно в мене не бігали мурашки по шкірі від дотику до рук? Коли востаннє вуста пекли від поцілунків? Звичка вбиває розуміння, притуплює гостроту почуттів, зводить найнеймовірніші речі до спільного знаменника і розмінює їх на банальності.
А якщо пожити трохи світом рожевощокої юності, коли дивуватися і дивувати, ловити і ловитися – найзвичніші у світі речі, то раптом брудна промислова вуличка здасться бульваром Парижа, а Полтва – Сеною, а кімнатка в гуртожитку – казковим палацом. Я ще вигадаю собі казку! Хай не зараз, хай не для тебе, але люди прочитають її і скажуть: “Яка справжня!” А в епіграфі буде “дякую за метелики”…
Близькість без близькості. У мене таке було лише двічі – з тобою і… з тобою. А якщо глобально, то двоє людей, кожне з яких уміє стримати свої бажання та налаштувати свої біоритми до позначок “закон”, “мораль”, “обов’язок”, обов’язково вчинять правильно, навіть якщо оте “правильно” випікатиме їм душу і змусить каятися до кінця життя.
– Ти ще приїдеш?
– Знаєш, що ні… А ти до мене?
– Смішна… Не треба… Не можна…
Джентльмен у сірому костюмі самотньо стовбичив на пероні, дама із вологими очима вперто відвертала очі і крадькома шморгала носом. Із дванадцятьох годин залишилося лише декілька митей. “Ні сліз, ні обіцянок. Ні пробачень…”
Дорога завжди здається страшною і далекою, тільки не тоді, коли повертає додому. І не тоді, коли тебе чекають. Завтра приїде з відрядження коханий чоловік, бабуся привезе із села малечу. Домівка наповниться звичним теплом і гамором. І серед усього цього шарварку не буде часу на ностальгію, спогади та смуток.
Корицевий вечір існував і залишився тільки для двох загублених маленьких людей.
P.S. Є щось велике і дороге. І щось менше, але теж дороге, що тонізує нас і наші почуття до великого. А нехтування хоч одним із них може спричинити до тяжких наслідків – порушення гармонії в межах людського мікровсесвіту.