– Ой, це так важко пережити, розумієш, я була поряд з нею, коли це сталося…
– Справді?
– Так. Лариса вже кілька днів скаржилася на погане самопочуття і ось, сидимо ми в кав’ярні, тут вона як побіліє, я говорю "що з тобою", а вона не відповідає, а лише безглуздо хитає головою, а потім як не загримить на підлогу…
– Та невже… так зразу і впала…
– Я підскочила до неї, ну там допомогти підвестися чи що і раптом видалося що вона померла…
– Ого!!!
– Та ні, не померла вона, в лікарні зараз – сильне отруєння, але тоді мені реально так видалося: бліда вся, пульсу намацати не вмію, палець ніби до руки приклала, але нічого не почула, дихання теж ніби не було, я сама там ледь не вмерла зі страху.
– Співчуваю.
– Та що тут, більше їй співчувати треба, а не мені, надіюся що оклигає.
– А що лікарі кажуть?
– Та говорять, що невідомо ще що і як, якось так розумно то все називають, отруєння якесь, але так розумно назване…
– І від отруєння таке може бути?
– Як бачиш – може.
Дві дівчини допили каву в кафе і вийшли на центральну площу Дрогобича.
– Ну що, ти в Трускавець?
– Так, маю ще до дядька заїхати, дещо забрати, ввечері буду.
– Ну добре, до зустрічі.
– Па, па, – обмінялися поцілунками в щоки і розійшлися.

***
Невеликим парком йшли хлопець з дівчиною. Вони натхненно про щось розмовляли.
– Вітаю тебе, Світлано, вітаю. Дуже радий, що тебе нарешті видали. Це, мабуть, так приємно… Я тобі по хорошому заздрю…
– Не варто, тебе скоро теж помітять. Просто треба трошки над цим попрацювати.
– Та то таке, зараз ще рано об’являтися перед публікою…
– Зовсім ні, часу і так мало на життя дано, а ти кажеш "рано"!
– Не підганяй мене, все буде добре… Ти мені от що скажи.
– Що саме?
– Ти не ображайся, але як мені твою книжку дістати? Де купити можна, а то ти ж знаєш, я не дуже люблю блукати містом.
– Ой, ну ти й смішний. Подарую я тобі її, що ж мені, багато маю – всім вистачить.
– Ну тоді дякую. А ти хоч сама читала її після того, як видали? – хлопець сказав це й усміхнувся.
– Знаєш, соромно сказати, але ще не читала, – дівчина усміхнулася теж. – Я стільки часу потратила на вичитку матеріалу з редакторами, а також на біганину у видавництво, щоб домовитися що і як, що зараз лише переглянула книжку і відклала на поличку.
Вийшли з парку на дорогу. Людей було малувато, тому що в недільний ранок всі старалися ще спати і додивлятися кольорові сни.
– А ти щось нове чув про Ларису, я так переживаю за неї?
– Лежить в лікарні, отруєння в неї якесь дивне.
– Я дуже тобі співчуваю, ви така хороша пара.
– Ну та, але бачиш, щось нам не везе в житті.
– Не сумуй, все налагодиться, – Світлана поклала руку на плече хлопцеві і постаралася якомога щиріше усміхнутися.
– Та я стараюся.
Дівчина жила у невеликому особняку, що мостився серед собі подібних і кількох багатоповерхівок навколо затишного дворика.
– Зачекай тут, я зараз винесу примірник.
– Добре.
Хлопець присів на паркан і задумливо почав дивитися в землю. Світлана незабаром вийшла.
– Зараз ще підпишу. Значить так, пишу: "Іванові, з найкращими побажаннями і вірою…" хм, а в що ж вірою, – вона вкусила за ковпачок ручки, в напрузі підшуковуючи відповідне слово, – а, знаю "і вірою в майбутнє"… – задумалася. – Якось так банально вийшло.
– Та ні, що ти, нормально.
– Нє, банально, давай я тобі іншу винесу.
– Не треба, – хлопець ніжно схопив дівчину за руку. – Не треба, мені і так приємно, це ж написала ти!
Вона усміхнулася.
– Ну добре, так і бути. А тепер мушу йти додому, справи деякі, передавай Ларисі привіт, коли будеш.
– Постараюся, надіюся що їй уже краще, а то щось, коли вчора ввечері був, то не дуже добре себе почувала.
– Де ж її так угораздило? Ну тоді принаймні ти тримайся, турбуйся про неї і все буде добре.
– Надіюся, бувай.
– Щасливо.
Вона змахнула йому на прощання рукою і незабаром зникла за дверима будинку. Іван теж чекав недовго – знову поспішив у лікарню до Лариси.

***
– Я тебе прям тут на шматки розірву, заразо, пригріли на грудях змію, мало того що щось зробила з Ларисою, так ще тепер і з моїм братом щось натворила!!! Я тобі очі повидряпую!!! – репетувала на весь двір невелика білявка. За руки її тримала інша дівчина, а третя притиснулася злякано до паркана.
– Вгомонися, Олено, ну стримайся хоч трохи…
– Та яке тут стримання, ця корова реально винна, не вдалося закадрити Івана, то вона й вирішила їх двох отруїти, ох бідна бідна Лариса і мій дурнуватий брат, давно йому казала, що з цією змією треба розірвати всі стосунки… Пусти мене, Тамаро, ти що на її боці?
Дівчина трохи послабила хватку і в цей момент Олена вирвалася і накинулася на Світлану.
– Ааааааа, – закричала та і спробувала втекти в будинок, але Олена схопила її за волосся і потягла до себе.
– Я тобі зараз покажу, відьмо!!!
– Облиш її, облиш! – Тамара кинулася до дівчат.
Врешті після великих старань дівчини Світлана таки вирвалася від Олени і, заплакана, сховалася в будинку.
– Ну і навіщо ти так з нею?
– Я з тобою взагалі говорити не хочу, зрадниця, ти мала бути зі мною, а не з нею, – Олена вліпила Тамарі ляпаса. – Ти мені більше не подруга, – розвернулася й пішла.
Дівчина застила, не розуміючи що сталося і що їй робити далі. Врешті, коли Тамара зникла за рогом, вона пішла до будинку Світлани. Постукала в двері.
– Відчини, будь ласка, Олена вже пішла, чуєш, відчини, – з ґанку чувся лише плач. – Ну відчини ж бо, не плач, ти ж завжди такою життєрадісною була, не плач, я з тобою…
– Знаю я як ти зі мною…
– Та з тобою я, ось з Оленою ж через тебе посварилася, але якби не допомогла, то вона ж тебе розірвала б. Я не хочу тобі поганого, відчини.
Замок скрипнув і двері прочинилися. Дівчина ввійшла досередини. В правому кутку ґанку біля столу напівсиділа напівлежала Світлана і плакала. В лівому кутку стояв стос книг, прикритих коцом.
– Ого, багацько тобі їх на розповсюдження дали, – Олена підняла коц і нахилилася до книжок. – Гм, а що ж то вони якось так дивно пахнуть?
– Як дивно? – крізь сльози спитала Світлана.
– Ну не знаю, якось так різко, з гірчинкою, ти не відчуваєш?
– Ніби ні.
Тамара взяла одну книжку, понюхала сторінки.
– Хм, не те щоб щось так аж надто, але ж мені після року роботи в парфумерному магазині все вже вчувається аж за кілометр. І так книжки не пахнуть, слухай, дай мені один примірник, я татові покажу.
– А що ж то так?
– Ну не знаю. Він у мене слідчий… От і я набралася. Раз ти в нас головна підозрювана, значить щось з тобою не так, або з предметами що тебе оточують. Ти давала книжки Ларисі і Іванові?
– Та ніби давала.
– Ну ось.
– Що ось?
– Ну не знаю, але книжку я візьму, ти не заперечуєш?
– Та ні, бери, бач, мені багатенько дали.
– Угу. А ти тут не розпускай сильно нюні, Олена перекипить і перша вибачатися прийде.
– Чесно?
– Звичайно, скільки вже раз я з нею сварилася і ще ні разу через свою вину, все вона починала. Так що тримайся.

***
В двері постукали. Світлана прочинила і закашлялася. "Простудилася чи що", – подумала.
– Добрий день.
– Добрий, – на подвір’ї стояло декілька працівників міліції і один цивільний.
– Я тато Тамари, – мовив він.
– Приємно познайомитися, – здивовано відповіла Світлана.
– Ви напевно здивуєтесь, але ми приїхали вилучити ваші книжки.
– Чому? – очі мимоволі полізли на лоба.
– Все діло в фарбі, у ній дуже великий вміст цинку – небезпечно для життя.
– Як так?
– Ну так, а ви де друкували?
– Та тут, недалеко, знайомі друкарню відкрили, чи щось в такому дусі.
– Ну ну, проведете потім нас до цих ваших знайомих.
– А що ж ви думаєте…
– Вони можуть бути і не винні, друкарський порошок же не вони робили, але ті хто продають таку гидоту людям чи заправляють цим друкарські машини мають бути покараними.

***
– Уявляєш, у всьому винна фарба… – говорила Олена, – А я вже було так напосілася…
– Ну тепер треба буде вибачатися.
– Ееех, таки так, от заберемо Ларису та Івана з лікарні і підемо до неї додому.
– А ти що не знала, що вона теж в лікарню потрапила?
– Коли?
– Та сьогодні, з тими ж симптомами що й твій брат і його дівчина. Видно вона після того, як я забрала книжку сама теж вирішила дослідити книжки, от і надосліджувалася…
– Таааа, треба щось їй купити хороше, бо тут уже просто якось аж зовсім незручно стало.