Монолог з душею. Молитва
Erla — 14/10/2008 - 08:43
Моїй найріднішій в світі людині присвячую....
Меланхолія…….
Тихий дим огортає свідомість…Хвилями спогадів заповнюючи її по самі вінця.. думки танцюють свої танці в голові.. Виконуючи все нові і нові, невідомі нікому рухи.. Складаючи причудливі панно на стінах твоєї душі…Все помалу зникає, залишаючи лиш літери на чистому аркуші перед тобою…………….
«Душа моя, не вбивай мене… я благаю тебе… Не йди туди, в ту одвічну пітьму. Туди не ми не зможем з’єднатися довіку. Ти робиш крок.. Ну навіщо.. Робиш, навіть не бачачи того. І співаєш мені: «Все добре, люба моя.. заспокойся..» Ці звуки розрізають мене на шматки. «Осліпла… Не бачить..» Душе.. не роби.. молю її.. Та марно.. її затьмарює.. засліплює.. Вона повільно розчиняється десь.. Вона ще є.. Але вже не зі мною.. Вона більше не пускає мене.. Я більше не її… Знайшла собі краще?? Але за що ж так зі мною.. Покидати.. різати терновими голками все моє…На колінах.. Так я на колінах молю її лишитися… «Я тут.. Я з тобою..» Вимовляє.. Але я чую лиш пустку за кожною літерою.. за кожним словом.. Де ти?? Де? Поговори зі мною… Побудь… Чому ти йдеш… Тримаю з останніх сил.. Складаю шматочки розірваного буття.. мого.. , котре вона поламала йдучи од мене…, а може вийде… Може складу.. може втримаю.. Може ми знову станемо одним цілим.. Душе………….. Не забирай моє повітря… Мої сни.. Мої думки… Я благаю тебе…. Залиш.. Залиш мені хоч крихти свого тепла… Не одбирай останнє світло, котре догорає десь там в мені.. Я ж впаду.. Впаду і лежатиму на сирій землі.. на холодному вітрі.. під дощем чи снігом.. Як тоді.. Тоді, коли ти зустріла мене вперше.. Коли я не мала нічого.. Коли мене не було.. Ти прийшла і зігріла мене.. Ти дала мені свої теплі руки і наповнила мене.. Дала відчути смак…живий смак на вустах.. І усмішку .. І сльози.. Я все отримала.. Як хороше було мені.. Як затишно.. Ти захищала мене од всього.. Ти давала мені життя…силу… віру… в те, що все буде… А тепер ти зникаєш.. Отак крок за кроком… Секунда за секундою.. Чому? Я завинила? О прости…. За все прости… Лишень не йди… Згодна на все.. бо без тебе не стримаю того.. і зникну.. на вічно зникну… Кричу.. Кривавими слізьми вмиваючи свої очі, кричу до тебе.. Душе.. Простягаю свої брудні.. знесилені зранені руки.. Простягаю до тебе.. лежачи на окраїні життя.. Вогник згасає… Немає нічого.. Слова і сльози закінчуються… Рука в конвульсії вириває собі шматок твого плаща… Моя частинка.. Лише моя.. Останній клапоть надії стискається в долоні… Крик стих…. І так би мовити.. Завіса, панове…
Але раптом в повітрі лунає вигук «Біс!!».. Видно вже надто сподобалася комусь моя вистава.. І знову сцена.. Світло.. реприза?? Дежавю…? Зранена.. майже мертва.. Як колись.. давно.. А ти стоїш наді мною.. і тримаючи за руку кажеш : «Я тут.. Не бійся…»..
Душе моя……………………….
Фінал.»