Хочу присвятити це творіння Erl'і. Саме наші з нею такі собі душевні розмови надихнули мене на написання такої казочки. Дякую тобі, за те, що ти є.

Я стояла і дивилася на світ згори… Ловила долонями сніжинки. Вони були такі легкі, так схожі на крижані сльози. Сльози неба. У голові було порожньо…
Так буває восени…
Хм…А осінь, виявляється, теж вміє говорити. Ні ні, я не перепила кави…то було лиш гаряче ваніллочіно в кафешці біля універу…
Та ну його в пекло, я іду додому. На тролейбусі буде довше, але я хочу прогулятися. Погода радує…Теплий вітер, жовте липове листя спокійно танцює свій осінній вальс, сонце засліплює очі…І все навколо ніби сміється. Смішно, так?!!.. Вдягаю окуляри. Починаю дратуватися. Вона інколи переходить межу. Наче мала наївна дитина…
- Навіщо так відверто брехати?!! Невже ти не бачиш, що вони не вірять тобі…Вони не вірять у те, чого не розуміють!
- А ти віриш мені? – усміхається…
Мовчу. Витягую плеєр. Іду далі.
- Ти знаєш, як я відношусь до тебе, – я на мить зупинилась і подивилася в небо.
- Тоді я буду танцювати для тебе!! – раптом несамовито закружляло листя.
Я лише поправила шарф, ховаючи усмішку.
Вдома все якесь інше. Суцільна темрява в кімнаті, яку порушує лиш світло від монітора. 23.00… Хочеться спати… Щойно провела коханого до ліфту…ех…самотньо… На столі чашка з недопитим глінтвейном. Теплий ще. Сідаю за комп’ютер, вмикаю музику. П’ю глінтвейн. Думаю…00.05… А таки хочеться спати… Вдягаю піжаму, відчиняю кватирку. Поки ще тепло, можна собі дозволити таке задоволення. В долоню падає жовтий липовий листок…
- Скучаєш?..
Мовчить. Я ще хвилину стою біля вікна, прислухаючись. Ні, все-таки мовчить… Іду спати…
Ранок дивний якийсь. Туман… Вдягаюся, п’ю чай. Виходжу з дому – сонце сяє. На душі на диво свіжо і легко. Лечу на автобусну зупинку…
На лекції сіла біля вікна… Скучно… Треба чимось зайнятися. Дивлюся на двір – дерева ніби хтось фарбою облив. Як мінімум п’ятьма кольорами. Витягую фотоапарат. Викладач не бачить. Користуюся моментом.
- А ти все-таки божевільна, - думаю вголос.
- Все для тебе, мила моя!! – вікно з грюкотом відчиняється повністю. Викладач замітив. Вигнав з аудиторії. Ну і прекрасно…
В останній момент згадала, що забула взяти парасолю. Пізно. Починається злива.
- Я вже казала, що ти божевільна?!! – кричу на повен голос. Народ на вулиці озирається.
Сміється…
- Знущаєшся??... – біжу в найближчий магазин, щоб перечекати, поки заспокоїться…
Субота…. Обожнюю вихідні. Лежу на дивані, слухаю музику, беземоційним поглядом дивлюся у вікно на похмурі індустріальні пейзажі. «Восени так солодко чіплятись за минуле…Враз прийшли у груди ті, кого нема вже…з ними те, чого не буде…Сіли, побалакали, поплакали…Тоді між хмарами у небі ще були сині плями…Так буває восени…» Сумно… Хмари… Дощ періщить в вікно… Спогади мучать душу і серце… Розмова по асьці ріже по живому…
Erl, 01.10.2008 22:51:58:
восени так солодко чіплятись за минуле...
Christabel, 22:52:27:
раз прийшли у груди ті, кого нема вже...з ними те чого не буде
Christabel, 22:52:37:
блін
Christabel, 22:52:44:
та фраза мене вбиває(
Christabel, 22:53:05:
всі ті, кого я любила, помирали саме восени
Erl, 22:53:58:
сумно то..
Erl, 22:54:08:
хтось у голові моїй ріже дірку..
Erl, 22:54:16:
звідти пустить кіноплівку..
Erl, 22:54:27:
чорно-білим по живому..
Erl, 22:54:29:
сорі(
Christabel, 22:54:38:
та то таке
Erl, 22:54:43:
Ех
Christabel, 22:54:45:
шкода звісно
Erl, 22:54:49:
так
Christabel, 22:54:55:
але то кожного чекає
Erl, 22:55:04:
так. рано чи пізно
Christabel, 22:55:38:
тільки інколи занадто рано(
Erl, 22:55:59:
Так є…
Erl, 22:56:04:
то правда..
Christabel, 22:56:41:
аж хочеться протестувати
Christabel, 22:56:42:
але то ніц не дасть
Erl, 22:57:47:
смерть не слухає протестів…
Смерть не слухає протестів… Осінь теж… Вона робить те, що їй заманеться…
- Невже сумно?..
- Та як сказати… Просто хвиля спогадів, та й усе. Я розівчилася сумувати по-справжньому, - я не хочу продовжувати розмови. Виходжу на балкон. Ввечері повітря вже починає пахнути приморозками.
- Куриш? – раптом стає холодно.
- Та ні…кинула… - подув крижаного вітру вириває з рук сигарету. Вона зникає десь там внизу між голими липами. Я востаннє дивлюся на горизонт затуманеним поглядом. Іду в кімнату. Там тепліше. Хоча…яка різниця…
…Іду додому, перестрибуючи через замерзлі калюжі. Намагаюся зловити долонями сніжинки. Ті не піддаються на мої спроби. В голові рояться дивні думки. Так інколи буває, коли перший сніг випадає надто рано.
- Вітаю з днем народження! – вікно в кімнаті розчинене навстіж, вітер задуває сніжинки на стіл. Біля столу гладіолуси.
- А ти не виділяєшся оригінальністю…Гладіолуси, як завжди…Дякую.
Мовчить… Тільки вітер стає чомусь все холоднішим і пронизливішим. Зачиняю вікно… Холодно… На підвіконні лежить сухий коричневий липовий листок.
- Ти ж не хочеш сказати, що… - шалений вітер приглушує мій шепіт. Я дивлюсь в небо. Молочно-білі хмари…
- Я мушу іти. – вітер на мить стихає. Сніжинки падають спокійно, не кружляючи…
Не знаю, що відповісти. Просто дивлюсь в небо.
- Я люблю тебе.
- Прощай. А може до зустрічі… - вітер завив якось сумно і пронизливо.
Я стояла і дивилася на світ згори… Ловила долонями сніжинки. Вони були такі легкі, так схожі на крижані сльози. Сльози неба. У голові було порожньо… Так буває…
Так буває тільки восени…