називай це як хочеш, пишу, бо пишеться. але ж пишу тобі - думаєш ти?..
гілки сягають повітря, хоч і тягнуться до бога. ось і я: тягнуся, так чи так, та ж таки до бога, - а дотягуюся лиш до тебе. і, ну да, теж обіймаю повітря, просто хапаю й стискаю обома руками
тверде, мов камінь, повітря, тягнучись до тебе. тобто, не до тебе, - до Нього.
звикла. від Нього - до тебе, від тебе - до порожнечі. ти, а не Він; порожнеча, а не ти. порожнеча, а не б..
оці осінні виверти, ти знаєш, вони таки знову призвели до зими. і все це якось вийшло, що мене вони геть спаскудили - пишу прозу. уяви, якби я стала описувати побут - це те саме. а співаю ж - і не соромно.
та я б і не писала - тобі. але ж, бачиш, Він не відповідає, Йому завше бракує часу для мене, а мене нудить від цієї задушливої хуртовини перед моїм власним різдвом. коли піде сніг, ти врешті-решт зможеш вискочити - і Ніхто (!) тебе не побачить, ти мене розумієш, - Йому замулить очі оте насіння небесне - біле й пухнасте... поки не дивиться, гляди ж, щоб не побачив.
що це я вигадала. я, власне, ось про що тобі написати хтіла: знаєш, зима так зима, до чого тут ти.