У далекій пустелі, де вітер блукає між дюнами
де живуть тільки сильні, бо слабкі помирають в колисці -
Там ділився скарбами арабської вічної мудрості
мандрівний не філософ, а просто Учитель
Хаджа Насреддін.
І одного спекотно-холодного вечора
біля вогнища він
гомонів разом з учнями
про життя, про любов, про мораль і поезію...
про народи чужі і про інші далекі країни,
хоч вони і голодні були,
чесно кажучи.
І зненацька котромусь із учнів схотілося
свого вчителя мудрим питанням
загнати у кут
(бо мабуть уже й злість підступала
- від голоду
і від того, що ніч зустрічати доводиться
серед голих пісків, під небом суворим пустелі):
- А скажи-но, Хаджа,
знак Аллаха і ласка з тобою довіку,
як нам, дітям його нерозумним,
відрізнити в людині правдиве чуття
місця власного "я" у безмежно широкому всесвіті?
На таке хитромудре питання зовсім просто знайшовся Учитель:
- Уявіть, що пісками іде караван із верблюдів.
Ким себе відчуваєте миті цієї?

- Безперечно, я перший верблюд,
що веде за собою
караван по непевних дорогах
пустелі, - мовив учень,
той, що питав Насреддіна.

Другий висловив так свою скромність нещиру:
- я, брати, тільки хвіст
найостаннішого у каравані.

Я - безжалісне сонце над ними всіма! -
гордо вигукнув третій.

Інший тихо сказав:
- Я - погонич...
а п"ятий
припустив -
- Я, напевно,
незворушний піщаний бархан,
що лежить перед ними .

Шостий вирішив всіх переплюнути учнів :
- Я - Всевишній,
Творець усього, що довкола:
і верблюдів, й пустелі, і сонця палкого над ними.

А останній із них,
той, кого найдурнішим вважали,
і сміялися з нього,
що мало і просто говорить,
він подумав хвилину і так відповів Насреддіну:
- Я ЦЕ Я,
І ПРИ ЧОМУ ТУТ РІЗНІ ВЕРБЛЮДИ???