Люблю ходити восени опалим листям. Воно дуже мелодійно шурхотить під ногами...

Під цю просту мелодію дуже добре думається і мріється. Особливо мріється...

Кажуть, що мені в дитинстві занадто багато казок читали та... перечитали. Через це я не взмозі відрізнити реальність від вигадки...

Та що це я все про себе, тут про жовте листя треба писати...

Так от: жовте листя - це чудово.

Воно одразу навіює якийсь легкий сум за чимось, що ми, здається, колись мали, а потім, якось випадково, втратили. А що це було? Ніхто не пригадує... Майже ніхто.

Я вам відкрию таємницю жовтого листя.

Однієї осінньої ночі мені вдалося її випитати. Це було дуже не легко, тому що воно говорить дуже тихо і всі слова зливаються у суцільний потік, який схожий лише на одну літеру "Ш".

Але я настирлива, та й з листям вже давно ніхто не розмовляв. Не розмовляв з тих самих пір як... Як відібрали останню мрію.

А було все так.

Жила колись дівчинка. І ця дівчинка любила мріяти. А ще вона любила розмовляти з деревами, розповідати їм свої мрії та бажання.

Дерева завжди слухали її уважно, з цікавістю і, лише іноді, шелестіли зеленим листям. Так було досить довго, поки...

Поки жили мрії... Дитячі мрії... Чисті мрії... Світлі мрії...

Та світ жорстокий. Надто жорстокий, особливо для маленької дівчинки.

Люди почали відбирати в неї мрії і нищити їх. Нищити нещадно, неначе це було щось геть непотрібне та... Та лихе.

Щоразу, як у дівчинки відбирали мрію, вона приходила до дерев, розповідала їм про це і дуже сумувала...

Щоб втішити її, дерева почали фарбувати листя в різні кольори та дарувати мрійниці. В зелених листочках не було нічого особливого... Вони всі однакові... А мрії можуть бути схожі лише на майстерно розфарбоване листя, в якому ховається цілий світ...

Отаку таємницю мені розповіло осіннє, пожовкле листя. Воно й досі жовкне через мрії.

Дитячі, загублені мрії...