З рук падає ваза надії, мрії леліяної і бажаної,
У друзки розлітається кришталь, на жаль уже не зібрати його.
Сонячні промені грайливо стріляють, не знають, що колись щось важливим було.
Ти зверхньо дивишся на прах, страх стримуєш.

Вважаєш себе сильним, здатним триматись у руках,
Вислуховуєш гіркі жалі, надалі не будеш таким слабким,
І справді чого ж тут ридати, не знати ніби що,
Але коли залишаєшся сам, там нема тобі спокою.

Бо ніч тягне за собою, холодною рукою відкриває тебе,
І ти здатен глянути на все збоку, кроку не ступиш,
Після цього спокійно, наївно вірив у співчуття,
Твої мрії і надії є доля твоя, нікому не зрозуміти.