ПРИРОДА
Одна маленька казочка жила собі у книжечці, яку ніхто не хотів купувати. Книжечка сумувала, і Казочка у ній. Доки не познайомилась з Олівцями. Її друзі красувалися у картонній коробочці на поличці крамниці. Коли там нікого не було і наставала тиша, Олівці вилазили своїми гострими носиками з картонної хатки аби погуляти сторінками книжечки. Олівці вміли складати букви в слова. Тому на першій сторінці, олівець, якого звали Простим написав перше слово – ПРИРОДА.
Його різнокольорові братики з захопленням дивилися на великі, гарні букви. І здавалося, що вони усміхаються, хлопають чорними очками, позираючи на свій прозорий стан. Звичайно, олівцям захотілося їх зафарбувати. Тому вони попросили яскравих фарб у Веселки, яка жила на сусідній картинці.
І як тільки-но з’явилося веселкове відображення слова, як дмухнув теплий вітерець, листочки тої книжечки здійнялися і галасливим вихором понеслися у свою казочку, яка прозорими рядочками сумувала на них. Виявилося, що слово те було чарівним. Але аби чари здійснилися те слово мають прочитати дітки.
Ви хочете потрапити у казочку? – запитала Світлана Василівна у своїх вихованців.
Так – відказали вони, і весело вигукнули – ПРИРОДА!
Тої миті, олівці, один за одним пострибали на наступний листок. Вже за хвилину там з’явився Потічок. Його Мама-гора відпустила погуляти Лісовими стежками. А високо у небі, над ним і над зеленими деревами красувалося Сонечко. Воно лоскотало його маленькі хвилі своїм проміннячком і весело усміхалось. Коли поряд пропливали білі-білі Хмаринки. Здалеку, вони були схожими на мрію. Бо не встиг подумати Потічок про своїх Лісових Друзів, як вони з’явилися і весело перекидалися на галявині, що жила поблизу. Зайчики, білочки, лисички-сестрички, вовчики-братики, ведмедики косолапі...мурашки, жучки, метелики, павучки, жабки, пташки... Усі дружно жили на узліссі і в глибині Чарівного Лісу.
Але Потічок був маленьким і дуже неслухняним, а ще допитливим, бешкетливим, грайливим. Тому йому було завжди цікаво – що розташовано за Чарівним Лісом.
Він казав – коли я виросту, то стану мандрівником.
Мама-гора усміхалася і ледь чутно шуміла листочками дерев...
Він любив слухати її шум у літку, особливо вночі, бо тоді літало багато світлячків, вони світилися з поміж того листя, як зірочки...
А, якщо ви заглянете на наступну сторінку, то зможете помандрувати разом з Потічком.
МАНДРИ ПОТіЧКА
Дві сестрички голубі,
Наче, небо синє,
Хлюпають у далині,
Й усміхаються дитині.
(Хвилі)
Хлюп-хлюп, хлюп-хлюп,
Хвиля хвилю доганяє,
Темно-синя, але не нічка,
(Річка)
РІЧКА
Коли наставала весна – танув сніг. Тоді Потічок ставав дуже нестримним. І одного дня, як завжди, гуляючи по Лісу він заблукав. Насувалася ніч, ставало прохолодно, тому аби його маленькі хвилі не замерзли він вирішив бігти швидше. Але як не намагався не міг повернути назад. Його хвилі дедалі ставали більшими і все швидше тікали долиною. Та долина простяглася в глибині рідного Лісу невеликим ярочком. Спочатку йому було весело і дуже цікаво, але потім стало страшно, саме тоді, коли зрозумів, що загубився.
Нічка застала його зовсім несподівано. Тому він вирішив просто текти собі.
Так і заснув, а коли прокинувся...
А прокинувся наш Потічок справжньою Річкою. Його хвилі вже стали більшими і сильнішими. І він уже не міг однією хвилею торкатися обох берегів, бо вони тікали сушею далеко один від одного. Течія несла його кудись, а він з сумом згадував Чарівний Ліс. Адже зараз його з усіх боків оточувало поле, і десь там далеко, де ін де росли кущики і зовсім маленькі дерева. Він забажав повернутись, але не міг повернути проти течії. Йому було сумно за красивими квітками, за зеленою травичкою, за шумом дерев, які колихали стовбури і гомоніли листочками... А ще, а ще йому було важко дихати. Бо навколо було повно бруду, сміття. І вже через кілька днів Потічок захворів і зовсім загубився у великій річці.
МОРЕ
Берега не видно краю,
Солені хвилі Сонечко гойдають.
Море
Потекла річка у синеє море,
У ньому водичка солена.
Плаває рибка велика й маленька,
Кольорова, гарненька.
Море широке, глибоке,
Море дихати вміє,
Коли на дні зеленіє...
Що зеленіє?
(Водорість)
Кольорова травичка,
Від тих кольорів,
Здається, водичку,
Ніби, хтось зафарбив.
Водорість народжує бульбашку хапаючи сонячні промені. Тому Водорість завжди тягнеться своїми ручками догори. Але одного дня вона стала зовсім сумненькою. Сумувала, бо жила одна у такому великому Морі і заплакала. А Білому Пісочку, що непорушно лежав собі на дні, стало шкода її. Йому так дуже хотілося її розвеселити, та не знав як. І подумав – я станцюю свій улюблений танок для неї. І раптом у воді закрутилася кулька маленьких піщинок. Ті піщинки одна за одною посідали на її кучеряві листочки. Водорість похлопала очками туди-сюди, їй стало лоскотно і вона засміялася, так щиро і голосно. Але згодом знову заплакала.
--- Чому ти плачеш? – спитав у неї Пісочок
--- Бо я зовсім саменька. А мої мама і тато, братики й сестрички...
--- Де вони?
--- Захворіли.
--- Вони захворіли?
--- Так. Захворіли, бо не могли ловити промені Сонечка.
--- А куди поділися промені
--- Їх застелила велика, чорна пляма на поверхні моря.
Тоді Пісочок подумав і сказав:
--- Давай я буду вашим сонечком.
Водорість усміхнулася і відказала:
--- Ти дуже хороший Пісочку, але нам треба Сонечко. Якщо не буде Сонечка, то не буде й нас. А якщо не буде нас – Море не зможе дихати. Воно дихає бульбашками.
--- А що в тих бульбашках?
--- Повітря.
--- То що, всі риби помруть, бо у моря не буде повітря? То що ж буде? – зацікавлено питав Пісочок.
--- Не буде свіжого вітерцю на березі.
--- А навіщо берегові свіжий вітерець?
--- Аби було легко дихати...
Допитливий Пісочок дуже нагадував Потічок. Тепер йому було цікаво усе на світі: нащо Морю дихати? Що то за велика пляма на його поверхні і хто її зробив? Де закінчується Море?
А ще йому було дуже цікаво познайомитись з Океаном. Нещодавно, дві великі риби пропливали повз нього та й розмовляли між собою. Звичайно він не хотів підслухувати їх розмову. Але зовсім випадково почув, що Море закінчується на початку Океана. Тому вирішив у своєму таночку прогулятися до самого кордону Моря з Океаном. Він крутився у вихорі хвилі, яка, наче, несла його.
Маленькій хвилі було цікаво гратися з його піщинками, а Пісочку – з її течією. Вони мандрували удвох.
І нарешті Пісочок спитав у хвилі:
--- Ти хто?
--- Хвиля.
--- Тебе звати хвиля? Але у Моря багато хвиль.
--- Я особлива хвиля.
--- Як це?
--- Я хвиля маленького Потічка.
--- А де твій Потічок?
--- Я ї є Потічок.
--- То ти хвиля, чи Потічок?
--- Потічок. Який не послухав Маму-гору і поплив спочатку у Річку, потім у Море, а тепер ось, гублюся в Океані.
--- Хіба ми не в Морі?
Здивовано запитав Пісочок.
--- Ні, ми в Океані.
--- А як ти знаєш?
--- А мені, он та, велика хвиля прошепотіла на вушко.
А хочеш я тебе винесу на поверхню Океану? І ти сам усе побачиш.
Спитав Потічок?
--- Звісно!
Відказав і аж заструменів Пісочок.
ОКЕАН
Пісочок уперше побачив поверхню Океану. Вода потихеньку собі хлюпала, хлюпала, хлюпала... Водичка колихала зірочки, які пірнали у глибину, бо була нічка. Пісочок так захопився, що й не помітив, як його підхопила велика хвиля і понесла...Вона несла його довго-довго, адже Океан дуже великий - широкий та глибокий, набагато більше за Море. Несла його хвиля аж поки не настав ранок. Тоді Пісочок уперше побачив, як прокидається Сонечко, і захотів з ним познайомитись. Як тільки-но він про це подумав, як Велика хвиля прилинула до берега і лишила його там. Після знайомства з Сонечком Білий пісочок став жовто-золотистим – засмаг. Вони ще довго розмовляли з Промінчиками, аж поки йому не стало дуже спекотно. Тоді він згадав Водорість і її бульбашки, котрими дихає Море, аби на березі продував свіжий вітерець.
А ще він подумав – неможна аби на поверхні Моря та Океану плавали чорні плями. Хоч він і не знав звідки вони беруться.
ДОЩИК
А Потічок вилікувався соленою, чистою водичкою Океану. І весело плавав собі між його великими хвилями. Та одного дня Сонечко запросило його у гості на Небо. І раптом. Над водою з’явилася маленька, біла Хмаринка. Вона піднялася високо-високо. Це промінчики Сонечка подружилися з хвилею Потічка і їхня дружба перетворилась на Хмаринку. Вона наче цукрова вата літала-літала і роздивлялася усе навколо. Було цікаво дивитися згори на Землю. А найбільше було цікаво підлетіти ближче до Сонечка. Тож Хмаринка піднімалася все вище й вище. Аж поки не змогла торкнутися своїми пухкими ручками Сонечка. І тоді їй стало дуже тепло.
Сонечко, чому ти таке гаряче? – спитала Хмаринка.
А Сонечко усміхнулося і відказало – аби обігрівати Землю.
--- А можна мені підійти ближче і подивитися на тебе?
--- Звісно, що можна.
Та як тільки-но Хмаринка заглянула у красиві очки Сонечка, то насупилась, зщуривши носика і заплакала. Вітер підхопив її своїм вихором і поніс далеко-далеко, туди де живе Чарівний Ліс. Хмаринка над ним плакала . Це йшов Дощик.
Куди йшов Дощик? – спитала маленька дівчинка у Світлани Василівни.
Вихователька подивилася на зацікавлені, дитячі очі і відказала усміхаючись – напоїти водичкою Ліс.
--- То Дощик мокрий? – знову спитала дівчинка.
--- Так...
--- А де Потічок?
--- А потічок поскакав капельками Дощику до Мами-гори. І до своїх сестричок та братиків – маленьких хвиль, які хлюпали долиною Чарівного Лісу.
Так він знову став водичкою і повернувся до дому.
Та на цьому Казочка не закінчилася. Бо мандруючи Потічок дуже багато всього побачив. І тому попросив олівців ще трішки помалювати.
***
І знову, олівець, якого звати Простим, почав малювати картинку. Він намалював Дерева, Квіточки, Травичку, Небо і Сонечко, Пташків, Звірів, Комашок... Але картинка мовчала. Не було чути, як шумить Вітер, як хлюпає Водичка, як співають Пташки. І він подумав – може, Казочка утомилася, і хоче відпочити.
То вирішив для Казочки намалювати Нічку, з темно-синім Небом, Зірочками і Місяцем.
Казочка відпочивала, а Олівці сиділи у своїй картонній хатці. Коли в крамницю, де їх продавали, завітала маленька дівчинка з мамою. Їй дуже сподобалася Книжечка. Тож, мама її купила.
Повернувшись до дому, дівчинка Маринка, побігла до сусідського хлопчика Павлика, вони разом ходять до садочку.
Вона вигукнула:
--- Дивись, що мама мені купила!
Хлопчик захоплено подивився у її бік. Але нічого не побачив у ручках, окрім кольорової книжечки.
--- Та це, лише книжечка.
Розчаровано відказав.
--- Так. Але вона чарівна.
--- Звідки ти знаєш?
--- Продавець у крамниці сказав.
--- Не вірю.
Усміхаючись відказав хлопчик. І взявся за свою роботу. Павлик був хорошим хлопчиком, дуже любив малювати, але книжечок не любив, і казочки не вмів слухати.
--- А у тебе нові олівці?
Раптом спитала дівчинка.
--- Так. Сьогодні мама купила.
--- А давай, мою книжечку подивимось.
--- Не хочу. Я краще помалюю.
Маринка усілася на підлозі і розгорнула книжечку. Вже через хвилину заплакала.
--- Ти чого плачеш?
Спитав хлопчик.
--- Книжечка пуста!
--- Як, це пуста.
--- Дивися, пусті листочки...
Павлик підійшов до неї з олівцем у руках, нахилився...
--- І справді...
Коли олівець, виплигнув з його рук на чистий аркуш паперу. Покотився, покотився... перекинувся з боку на бік і звідки не візьмись, у нього з’явилися ніжки та ручки. Почав своїм гострим носиком щось малювати – вийшло Сонечко, потім Хмаринки, Квіточки.
А його братики вистроїлися в шеренгу, мов кольорові солдатики, і рушили до нього, приспівуючи:
Ми кольорові Олівці,
Чарівні, чарівні.
Казку будем малювати.
Щоб було діткам,
Що читати...
Ми кольорові Олівці,
Чарівні, чарівні.
Казку будем малювати.
Щоб було діткам,
Що читати...
І знову білі аркуші почали заповнюватись Веселковими фарбами.
З’явився Чарівний Ліс і наш знайомий Потічок.
Він весело дзюрчав собі, тікаючи маленькими хвилями попри бережок.
А Маринка з Павликом дивилися. Їм дуже хотілося опинитися у тому намальованому лісі. Адже він такий красивий.
Та раптом, гукнула мама Павлика.
Вони сполохались і миттю закрили книжечку.
Жінка увійшла до кімнати, але там нікого не було, тільки кольорова книжечка лежала на підлозі. Вона підняла її і поставила на поличку. І вирішила пошукати дітей на подвір’ї.
А дітки опинилися у казочці. Книжечка лише зашурхотіла листочками на поличці...
СОНЦЕ, НЕБО, ВІТЕР, ЗЕМЛЯ та ЛІСОВІ ДРУЗІ
Ква-ква-ква...
Я маленьке жабеня.
Ква-ква-ква...
Звуть мене Ква-ква...
А я білочка маленька,
Звуть мене Пухкенька,
Полюбляю танцювати,
Із малим Ква-ква співати.
А я Зайко-пострибайко,
Кличуть мене боягузом.
Та я не боюся.
Нашорошив вушка,
Шпиг... і в травичці
Зник.
Наш маленький боягузко.
А я косолапий,
Не лінивий,
Тільки хочу завжди
Спа-а-т-т-и-и...
Дз-з-з – я маленька Мушка,
В мене друг Комарик.
Тс –с-с-с – тихенько,
Бо Ведмедик вже дрімає.
Крильця маю кольорові,
Гарні, веселкові.
Кожен знає –
Я маленька Квітка,
Що літає.
А ми Павучки, Павучки –
Тра-ля-ля-ля, тра-ля-ля-ля,
Вийшла пісенька хороша,
Ось така.
Ква-ква-ква...
Дружно ми живем у лісі –
Зашурхотіли Клени на узліссі.
А ми Квіточки маленькі.
Наче, кольорові світлячки,
Любимо зростати,
Друзям радість дарувати.
А ми Павучки, Павучки –
Тра-ля-ля-ля...
Вийшла пісенька, хороша,
Ось така.
Ква-ква-ква...
Тра-ля-ля-ля... – підспівала Маринка, весело похлопала в долоні і засміялася голосно, голосно...
Привіт! – раптом почулося звідкись.
Павлик озирнувся, але нікого не помітив.
Я тут – знов почувся голос.
Ти хто? – спитала дівчинка.
Я грудочка – відповів голос.
--- Яка грудочка.
--- Грудочка Землі.
--- А що ти тут робиш, Грудочко?
--- Чекаю насінину.
--- А навіщо?
--- З неї виросте дерево, чи квітка...
--- З насінини виріс увесь цей ліс? І поле...?
--- Так. Тільки, не з однієї.
--- А звідки взялася Насінина?
--- Вітер приніс.
--- То якби не Вітер, то Лісу не було б?
--- Ні, не було.
Але, навіть, якби Вітер приніс Насінинку, то Ліс би не виріс без Дощику.
Продовжувала Грудочка розповідь.
Ви ж знаєте, що Дощик – це Водичка, і якщо вона не буде поїти грунт, то нічого й не буде рости. Але навіть, якщо буде Насінинка, Вітер, Водичка, а не буде Сонечка, то Ліс не виросте, і квіточки не ростимуть, ні травичка, ні грибочки...
То виходить, - відказала Маринка, - якщо зникне хтось один з вас, то зникне вся Природа?
--- Так, Маринко.
Сказала грудочка. Та Природа – це ще й Лісові друзі, пісеньку, яких ви чули.
--- А риба також Природа.
Запитав зацікавлено Павлик.
Грудочка усміхнулася і відказала.
--- Звісно, що так.
--- Але я не чув аби риба співала.
--- Так це тому, що вони завжди мовчать, і тільки інколи булькають...
***
Дітки подивилися одне на одного і вирішили піти в гості до Вітру і попрохати його аби він завжди дихав своїм свіжим подихом.
Вони подалися Лісом через поле, на якому росло багато різнокольорових Квітів. Квіточки ніжилися на Сонечку. Красувалися своїми пелюсточками.
І не дивно, що Маринці захотілося назбирати їх, аби сплести собі віночок.
Та тільки-но, вона нахилилася до Землі, як Ромашка промовила до неї:
--- Не зривай мене.
Сказала і загойдала пелюсточками, листочками, наче, підморгуючи дівчинці.
--- А навіщо ти виросла?
Запитала дівчинка.
--- Аби дарувати радість.
--- Але я люблю віночок.
--- Так, він красивий, але вже скоро твій віночок зав’яне, і ти його викинеш.
--- Справді, насуплено промовила Маринка.
--- Не засмучуйся. Я тобі подарую живий віночок.
--- Як це?
--- Дивися...
І тоді, поле загомоніло, зашурхотіло. Маринка побачила, як Квіточки витанцьовуючи стали в коло і заспівали пісеньку Подоляночки...
Вона зрозуміла – не треба зривати Кіточки, їм краще рости.
***
Задоволена Маринка, разом з хлопчиком вирушили далі. Гілля дерев заважало їм іти. Діти розсували їх руками, аж поки Павлик обурено не зламав гілочку. І як він так зробив молоденький Клен заплакав.
--- Тобі боляче?
--- Запитав хлопчик.
І тоді Дерево шмигнуло його по руці тоненькою гілочкою, і спитало:
--- Тобі боляче?
--- Ось ти як? На тобі!
Закричав хлопчик і почав здирати кору із стовбура.
--- Як тобі не соромно...
Промовив старий Дуб, що ріс неподалік, - ти ж його ранив...
Павлик подивився, почервонів.
--- А чого воно б’ється?
--- А чого ти ламаєш його маленькі гілочки?
--- Бо вони заважають мені йти.
--- А ти піди іншим шляхом, або відхили гілку...
--- А що тепер з ним буде?
Наполохано спитала дівчинка.
--- Під його кору, через ранку можуть проникнути всілякі мікроби від яких воно захворіє.
--- І помре...?
--- Може, навіть, і померти.
Маринка заплакала. Тоді Павлик вирішив попросити пробачення.
І попросив. Але ранка так і залишилась. Тільки дітки замастили її глиною – так звелів старенький Дуб.
Не треба здирати з дерев кору.
А ще старенький Дуб розповів їм багато цікавого про Життя Лісу, та Лісових мешканців.
Дітки уважно слухали, але так і не зап’ятали усього. Та зробили висновок – природу треба любити і охороняти.
Не можна ламати гілля. Не можна розбивати грибниці, бо це хатка для грибочків. Грибочки люблять, коли їх ніжки акуратно зрізають, залишаючи корінчики у пухкому грунті. А отруйні гриби люблять, коли ними милуються і не чіпають. Деякі з них дуже красиві і цікаві, наприклад – Мухомор.
Я старенький Мухомор,
Ніжку білу маю,
Шапочку червону одягаю.
Цяточки малює Сонечко
На ній біленькі.
Хоч отруйний гриб,
Але гарненький.
Грибочки
Де сховалися грибочки
Білі, червоненькі...
Великі та маленькі,
Під листочком
Живуть собі грибочки.
А найцікавіше у лісі – плутатися в павутині. Вона завжди усюди. Снує свою невидиму сітку, тонесенькими ниточками. А після дощику можна побачити, як на ній граються маленькі капельки - підстрибують із дзенькотом падають до низу і блищать.
А ще дуже цікаво розкуйовджувати паличкою мурашник. Але ніколи так не робіть, дітки. Бо це також хатка, для маленьких мурашок. Вони хоч і маленькі, але дуже працьовиті.
Мурашко-мурашко,
Дай мені кислого соку.
А я тобі дам солодкого.
А ще у лісі є багато гнізд, де живуть пташки. Жовті ротики маленьких пташенят можна побачити знизу. Вони завжди чекають, коли мама принесе їм їжу. А тим часом, тато охороняє їх від хижаків.
Тому не можна розбивати гнізда, бо маленьким пташенятам ніде буде жити і вони помруть. А ще у лісі, є дуже цікавий птах – дятел. Він дуже добрий, бо робить будиночки для маленьких лісових друзів. Своїм міцним дзьобом у стовбурі дерева колупає дупло. А ще він лікар дерев – лікує їх від шкідників.
Багато розповів діткам старенький дуб. Усього й не переповісти.
Але якщо ви, дітки, хочете стати такими як він, то треба просто піти до лісу і обійняти дуба, якомога міцніше – тоді він ділиться своєю силою і мудрістю...
Дітки йшли, довго йшли ... А на небі сяяло Сонечко, лоскотало промінчиками їхні носики і вони щурилися.
--- А де Вітер живе?
Спитав Павлик у Маринки.
--- Не знаю.
--- А куди ж ми тоді йдемо?
--- Не знаю. А давай у Сонечка спитаємо.
Сонечко!
Гукнула Маринка, - де Вітер живе, скажи будь ласка?
--- Високо, високо у небі, літає і хмаринки ганяє.
--- А як нам до нього прийти, ми ж не вміємо літати.
--- То вам тоді треба крила.
--- А де їх взяти?
--- Попросіть у птахів.
Справді, подумали діти, пташки ж уміють літати, бо у них є крила.
А тим часом на високому, високому дереві сиділа Зозуля і вила своїм діточкам-пташенятам гніздо і кувала – ку-ку!Ку-ку!
--- Привіт, Зозуле. Дай нам будь ласка крила!
Гукнули дітки.
--- Нащо вам крила.
--- Аби полетіти у небо до Вітру.
--- Так он де він!
--- Де!?
Здивовано запитала дівчинка.
--- Шумить листочками Берези.
Коли маленькі прислухалися, то почули легесенький шепіт – вітер розмовляв з листочками.
--- Вам цікаво про що була їхня розмова?
--- Так!
Відповіли дітки виховательці.
То слухайте.
Синє-синє, землю огортає?
(Небо)
--- Чому небо синє?
Спитала Береза у Вітру.
--- ш-шпр-р-ш...
Відповів вітер.
--- Не розумію.
--- Кажуть, що воно дивиться у воду, яка на Землі – ріки, озера, моря, океани і бачить своє відображення.
--- Як у дзеркалі?
--- Так.
--- То це вода синя?
--- І небо синє.
--- А чому воно синє?
--- Воно синє тільки тоді, коли усміхається Сонечко.
--- А чому Сонечко жовте?
--- Бо схоже на Ромашку.
--- А тоді, чому воно гаряче?
--- Бо дуже добре і всіх любить. Тому і гріє своїми промінчиками, лоскоче носики і очки... як мама – ніжно і ласкаво.
--- То Сонечко наша мама?
--- Ні. Мама – це Земля – грунт. Вона плекає насінину і тому з неї виростають – квіти, дерева...
--- Тоді Сонечко наш тато, дуже добрий і теплий, бо гріє маму-Землю.
А ти... а ти, Вітре, хто тоді ти?
--- Я їхній брат, а вода – сестриця.
--- А ми?
--- А ви їхні діти.
--- То виходить, що Природа – одна велика родина.
--- Так, Березо.
ОхОРОНЕЦЬ ПРИРОДИ - Людина
Павлик із Маринкою захоплено слухали цю розмову.
І раптом їм так захотілося до дому до своїх батьків. Але мусіли спитати у вітру.
--- Вітру, - гукнула дівчинка, - а людина також дитина природи?
--- Так Маринко. Тільки люди най неслухняні діти з усіх дітей природи.
Природу треба любити і охороняти, тому людина ще і охоронець природи.
--- Як це?
--- Ви пам’ятаєте, що вам казала грудочка?
Вітер, тобто я, несе насінинку і сіє у грунт, дощик поливає – дає пити, Сонечко гріє тоді навколо багато дерев, квітів... наколо красиво і легко дихати.
Але тільки-но я захворію, як усім їм стає дуже важко.
--- Тоді тобі не можна хворіти.
--- Я не люблю хворіти.
--- Але останнім часом люди побудували дуже багато всіляких заводів. Вони допомагають жити людині, але дуже руйнують навколишнє середовище.
Може вам доводилося бачити чорний дим, який сіється над містами. Мені доводиться ним дихати, тоді я починаю чхати і чорна кіптява сіється замість насінин на землю. А ще від них у ріки і моря може потрапити мазут – та чорна пляма про яку розказував Потічок.
--- То виходить, що заводи, руйнують природу.
--- Так.
--- Тоді їх не треба будувати.
--- Не треба.
--- Але ти казав, що вони допомагають людині жити. То що тоді робити?
Засмучено запитали дітки. Ми не хочемо аби зникла природа.
--- То може треба піти на екскурсію до лісу. Знайти старого дуба і обійняти його. Він поділиться мудрістю – навчить людину любити ПРИРОДУ.
Вітер ще довго шелестів листочками, гомонів гілочками, шурхотів травою, по при саму землю. А потім стих.
Діти оглянулися, аж на узліссі намальованого лісу на стовбурі одного з дерев сиділа маленька білочка. Вона дивилася на дівчинку хлопаючи чорними очками.
Ходи до мене – промовила Маринка.
Білочка зацікавлено подивилася і боязко підійшла.
Ходи до мене, маленька, - знову промовила дівчинка, я візьму тебе з собою на згадку про Чарівний Ліс і цю казкову пригоду. Не бійся, я тебе не ображатиму і любитиму...
Маринка задоволено гладила звірятко, та як тільки-но хотіли з хлопчиком піти, як білочка виплигнула з її рук і поскакала до свого дерева. Там на неї чекала її родина.
Засмутилася Маринка, але зрозуміла, що це дім білочки і тут їй жити найкраще.
І цієї миті книжечка закрилася. На підлозі, все ще в кімнаті Павлика, сиділи дітки, споглядаючи один на одного.
--- А твоя книжечка й справді чарівна.
Промовив Павлик.
--- Я ж тобі казала.
--- А давай і ще раз підемо у мандри.
--- Давай!
І знов простий олівець і його братики вистроїлися в шеренгу, мов кольорові солдатики, і рушили приспівуючи:
Ми кольорові Олівці,
Чарівні, чарівні.
Казку будем малювати.
Щоб було діткам,
Що читати...
Ми кольорові Олівці,
Чарівні, чарівні.
Казку будем малювати.
Щоб було діткам,
Що читати...
Ось і все дітки. Ви познайомились з чарівною країною – ПРИРОДА.
Вона оточує нас навколо і дарує життя кожній людині. Тому людина, як охоронець, має дбати про неї кожного дня. Бо якщо природа квола, той людина хвора.
Ви ж не любите хворіти, тому мерщій до лісу шукати старого-старого дуба...