Довга яскравосонячна коса майнула у натовпі, і сутність, не зважаючи на згасаючі залишки розуму, слухняно повелася за нею.

Зупинилася.

Витончено виразне обличчя незрушно вдивлялося над натовпом. Осміхнувшись, відволікся. Озирнувся: таке ж непорушне личко цілком виражало внутрішній спокій і рішучість.

Втягнувся.

Лише на мить відволікся і озирнувся. Нема! Ти де? Свідомість окропила тривога. Швидко наблизився натовпу. Ти де? Нервово озираючись, розум втрачав рівновагу.

Зникла!

Ти де? Гострий докір виринув з існування і отверезив розум. Ну не дурень? Щастя було так близько, а прогледілося зверхньою впевненістю. Хай би і примарне щастя! Де ж ти???

Згнітився.

Миттю розвернувся і швидкою ходою з потупленими до землі очима спрямувався дому. Подалі від людей і від себе. Ну не дурень?!

А у бічній кишені від палючого сонця танув шоколад.