глибини днів, занурених правиць
у воду щоб ледь-ледь змочити жаль
на кінчику озер без блискавиць
із присмаком солоності троянд

через вітрила що зтягнули місяць
по той бік світу й в поїздах
клаптями армії тривожну пісню
примусили тримати на вустах

холодна сталь з троянд червоних
ковтнула (чи востаннє) ту алею
де поїзди у світі гучно тонуть.
Й ішла, барившись, наче у пустелі...

P.S: для того, аби над чимось задуматись. Над чимось таким меланхолійним, а може ностальгічним. Цікаво, які образи сплетуться в ваших головах після прочитання мого вірша... Може таки ніякі?