В гробах мерці скребуть,
вони жаліють за життям,
їм нудно нидіти у глині,
їм нудно віддаватись на поталу хробакам.

Вони хочуть вийти,
подихати свіжим повітрям,
пожити ще трошки,
побути ще трошки.

Колись в їхніх жилах текла кров,
тепер нема тих жил і нема крові,
вони ввійшли в землю,
щоб ніколи не повернутись.

Пусті очниці дивляться в даль,
крізь денце труни,
крізь шар землі,
втупились у сонце.

Проклинають його,
клянуть свою безпомічність,
хочуть вбити його,
заборонити світити.

Але єдине, що їм лишається,
це скребти і кричати,
без голосу,
без надії, що хтось почує.
06.04.04