- Чому жовтіє листя? - перше, що почула зранку. Хоча ні, першим був дзвінок телефону. Цей звук подіяв на мене, як будильник, який давно ржавів десь на звалищі, бо більше не могла терпіти його нахабного вторгнення у мій сон і півроку тому шпурнула об стінку. Таке жорстоке ставлення дуже вплинуло на будильник і він, не витримавши образи, помер на місці. Як всі непотрібні вже речі, за традицією поховала його у смітнику. Але сьогодні дух будильника вирішив відомстити і зазвучав телефонним дзвінком. Голос телефону був ще гіршим за "механічного співака" і я, перший раз в житті, пожалкувала про свій вчинок.
Як на зло, нікого не було вдома, а телефон ніяк не хотів замовкати. Нічого не залишалося, як піти і зняти слухавку, щоб він перестав горланити на весь будинок. А потім ні "Привіт" ні "Алло", а "Чому жовтіє листя?" Я що на ботаніка схожа? Я навіть гадки не маю, чого воно жовтіє.
Не знаю, про що думала людина на тому кінці дроту, але він вже був смертником. Будити мене у вихідні, та ще в таку рань, рівносильне розстрілу. І я, не довго чекаючи, виконала вирок – "розстріляла" його такими словами, що напевно і не чув, та й не почує.
Поклавши слухавку (вірніше, брязнувши нею), відключила телефон і сховалася під ще теплу ковдру. Мучило непереборне бажання розбити і його, але, зрозумівши, що телефон лише пішак у руках невихованого незнайомця та будильника, помилувала його і підписала усну амністію.
Знову зігрівшись, намагалася заснути, але різні сторонні звуки діють на сон відлякуючи, тому він давно втік доганяти ніч. Цей невиправний бабій завжди зраджував мені з нею і я вже звикла до життя втрьох.
Вставати не хотілося. Приємне тепло, яке гладило моє тіло, не відпускало. Та й опинитися у обіймах холоду не дуже хотілося. Спершись на подушку, почала дивитися у вікно. Але тюль затуляла весь краєвид і він здавався якимось блідо-жовтим, що пригнічувало.
Враз вітер увірвався у кімнату через відчинену кватирку, розсунув тюль у різні боки, як завісу в театрі, шмигнув назад на вулицю, зірвав з дерева жовтий листок і той повільно впав мені до рук. Вітер вилетів, зачинивши за собою кватирку. Та сильно вдарилася об вікно, ніби дала йому ляпас. Воно задзвеніло гнівним тремтінням скла вітрові у слід.
Я довго дивилася на подарунок, крутила його. Холодне повітря викликало легке тремтіння і гусячу шкіру на руках. А, можливо, це був страх? Хоча його присутності не відчувала – цікавість заполонила всі мої думки. Навіть не здивувала відчинена кватирка, адже ще наприкінці серпня я зачинила її на застібку, аж до наступної весни. Відбувалося щось незрозуміле і мені зовсім не хотілося панікувати, тому не засмічувала голову запитаннями, які не мають відповіді.
Єдине запитання, яке стукало у кожну клітину мозку і запитувало у неї відповіді, звучало голосом незнайомця:
- Чому жовтіє листя?
Чомусь в цей момент ця таємниця стала для мене сенсом життя.
- Чому ж ти жовтієш? - запитала я в бідного листка, але він тільки зніяковіло посміхнувся своєю сонячною посмішкою.
Почала детально розглядати його, але з часом помітила червоні цяточки. Листок ще більше зніяковів і трішки почервонів. Щоб не бентежити, поклала його на стіл. Ще тісніше закуталася у ковдру. Почала гіпнотизувати вікно.
Вітер зривав листки з дерев і танцював з ними, кружляючи то в один то в інший бік. Потім, втративши інтерес партнера, покинуті жовті клаптики сонця падали на землю і забувалися назавжди. Через самотність вони втрачали сяючий жовтий колір і перетворювалися на коричневе сміття. Дощ з часом розчиняв їх у землі і викрадені вітром діти дерева поверталися до його коренів чи ж їх всиновлювали інші рослини.
У вікно забарабанив дощ. Його стукіт звучав якось інакше, ніби сповіщав про чийсь прихід. Я підсвідомо піддалася хвилюванню, з нетерпінням чекала гостя чи гостю. Але нічого не відбувалося, вітер і досі танцював з листям, з кожною хвилиною змінюючи партнерів.
Враз з’явилися руки. Вони були прозорими і, здавалося, зроблені з води чи повітря. Очі ледь вловлювали їхні обриси. Розум тремтів він страху, а душа дихала спокоєм. Ніколи в житті до мене не приходили одночасно такі два різні відчуття. Руки торкнутися моїх долонь і я пройшла крізь скло, а, можливо, ввійшла в нього. Дощ із вітром десь зникли. Дерева, ніби попровалювалися під землю. Замість них зеленіла трава. Вона була настільки яскравою, що здавалося я потрапила в мультик чи у фотографію, зроблену хорошим цифровим фотоапаратом.
Як не дивно, зовсім не хотілося бігати туди сюди, шукаючи вихід. Навіть розум перестав боятися, душа заколисала його страх, а коли той заснув, розчинила його у повітрі легким видихом спокою. Здавалося все навколо співало під ритм мого серця і ця зелена галявина належала тільки мені. Від насолоди почала сама кружляти під його ритми. Коли ж моє тіло заполонила приємна втома, впала на траву і мої очі потонули в сині неба, яскравість якого дивувала не менше ніж відтінки трави.
Маленька хмаринка блукала порожніми вулицями неба і шукала захисту від самотності. Але там не було де сховатися від неї. Я довго дивилася на цей згусток пари і він, відчувши мій погляд, перетворився на обличчя дівчини, вуста якої усміхнулися мені замість привітання. Мої губи теж розтягнулися від посмішки, зовсім без моєї участі, ніби ми існували окремо один від одного. Вдарив грім і хмаринка дощовими краплинами спустилася на землю. Переді мною стояла дівчина у жовтій сукні, схожій більше на пальто. Сама вона була схожа на чарівницю.
Я піднялася. Підійшла до неї. В голові панувало теж саме запитання і нічого не залишалося, як вимовити його вголос:
- Чому жовтіє листя? – запитала я у юної чарівниці.
Вона усміхнулася мені, але це була гірка посмішка. Вона проникнула в моє серце і міцно стиснула його. По венам пробіг пекучий біль, який викликає лише одне-єдине відчуття, відчуття невзаємного кохання. Як же це давно було, тільки погляд жовтої чарівниці вмить все повернув. Я впала на коліна від несподіваного удару, але юнка підхопила мене і знову поставила на рівні ноги. Крізь все тіло пройшов холод, забравши із собою біль з минулого.
Вона прочитала в моїх очах цікавість і відразу задовольнила її:
- Я – дух Осені, - сказала вона.
Десь з ні звідки з’явилися два дуби. Між ними лежало поліно. Юнка сіла на нього і, спершись на один з дубів, порухом руки запропонувала сісти навпроти. Коли мої плечі торкнулися стовбура, відчула таке полегшення, ніби щойно сіла у м’яке крісло. Чарівниця ще раз посміхнулася, роздивляючись мою піжаму. Я дійсно виглядала трішки кумедно в ній, оскільки на її жовтому полотні намальовані ведмедики, і в ній я була схожа на п’ятирічну дитину. Засоромившись, я опустила очі і натягнула на долоні рукава піжами.
- Я теж люблю жовтий колір, - продовжила дівчина свій монолог, - через те і жовтіє листя. А раніше не було пір року, листя змінювало свій колір залежно від настрою людей, то біліло, то чорніло, жовтіло, червоніло. Ніколи не опадало. Осінь, Зима, Весна, Літо, Дощ, Вітер, Мороз і Сонце були звичайними людьми і прагнули звичайного щастя. Осінь, Зиму і Весну поєднувала сестринська кров, а Дощ, Вітер, Мороз і Сонце – братерська.
Роки збільшували їхній вік, робили дорослими. Одного дня у двері серця Осені постукало кохання і їй приснився Мороз. Палко покохала вона юнака. Тільки його серце було зачинене і не чуло її стукоту. Воно шаліло за Весною, яка насолоджувалася взаємним коханням Сонця. Вітер ніяк не міг вибрати між трьома сестрами, його серце прикипало то до однієї то до іншої. Вони не сприймали його серйозно, і Вітрове залицяння було для них лише грою. Дощ шукав ключ до серця Осені, але той весь час лежав у кишені Мороза. Вони обидва не здогадувалися про це.
Зима теж була закохана в Мороза. Самовпевнений юнак, який до того вирізнявся неймовірною красою, зачарував обох сестер, але його душа линула до третьої. Весні було байдуже до нього, тільки Сонце бачили її очі.
Від кохання Весни і Сонця народився син – Літо, такий же зеленоокий як і мати. Мороз не витримав, його кохання навіки розтоптали невинними кроками. Він перетворив своє серце на брилу льоду, пообіцявши більше нікому не віддавати свою любов. Потім через відчай одружився із Зимою. Після невдалого сімейного життя без кохання, та стала люта і холодна і, щоб хоч якось заховати своє чорне серце, одягала тільки білі сукні. Осінь же стрибнула з височезного обриву у прірву, так і не змігши остудити своє гаряче серце, а Дощ ще довго плакав ночами по ній, згадуючи Осінь в улюбленій жовтій сукні, - дух Осені зупинила свою розповідь. Гілля дуба схилилося над її головою і прогорнуло густе золотисте волосся. Вона усміхнулася і обійняла могутній стовбур дерева. Потім знову обернулася до мене, змахнула руками набіглі сльози і продовжила розповідь.
- …після цього дух Осені, тобто я, розмальовую листя у свій улюблений колір. Не можу довго втримувати тепло, не вистачає його в моєму серці, тому й засинає природа. А Дощ і досі плаче за мною, стукотить у вікна – просить розради. Вітер так і залишився гульвісою. Весь час бешкетує, танцює з листям. А коли ставить номери зі сніжинками, несамовито свистить, щоб весь світ почув, що прийшов геніальний хореограф. Зима покриває все навколо білосніжним пухом і, якщо придивитися, то на снігу можна побачити крихітні іскорки кохання Мороза до Весни. Коли ж його залицяння до зеленоокої красуні припиняються, Сонце дарує їй все своє тепло і кохання. Тоді щаслива Весна силою своїх почуттів пробуджує природу і розмальовує все зеленою фарбою, кольору своїх очей. А їхнє дитя Літо, продовжує справу батьків, поки я, знову тікаючи від самотності, прийду золотити все навколо.
Дух Осені підняла голову і посміхнулася небу. Її постать почала прозорішати, розчинялася в повітрі. Перетворившись знову на пар, маленька хмаринка полетіла в небо. Зупинившись, вона знову перетворилася на обличчя і посміхнулася мені вже на прощання. Відповівши хмаринці, я заплющила очі і заснула в обіймах дуба….

- Чому жовтіє листя? – перше, що знову почула. Хоча, знову ж таки, першим був телефонний дзвінок, який вже не дратував. Навіть не здивувало те, що телефон був відключений і я тримала у руках розетку.
- Тому що це улюблений колір духу Осені, - відповіла я і навіть здригнулася від задоволення, що знаю відповідь.
- Справді? Я навіть і не думав про це, - сказав голос незнайомця.
- А ти хто? – запитала в нього і серце чомусь застукотіло в груди, нагріваючи кров.
- Твоє кохання, - відповів вже рідний голос незнайомця і хтось подзвонив у двері. Напевно любов…