Вона прокинулася як завжди із сходом сонця, що своїм теплим променем погладило її щічки і на них з’явився м’який рум’янець. Вона полишила свою розкішну постіль з шовковими простирадлами і вибігла на вулицю. Там її зустрів привітний дощик, який щедро полив її прекрасне тіло. Золотаве волосся заплів у тугу косу легкий вітерець, перев’язуючи його найкращими квітами. Сніданок приготувала стара білка, якій допомагали маленькі дочки-помічниці. У повітрі лунав пташиний спів, що милував слух їхній улюбленій господині.
З вранішніми процедурами було покінчено, а отже тепер на неї чекали повсякденні справи. Треба було об’їздити усі свої володіння – простежити чи все гаразд. Тож на золотій колісниці, запряженій летючими конями Пегасами вона помчала у світ.
Повернулася вже під вечір, якраз тоді коли сонечко ховалося за горизонт. Завітала до своєї світлиці, дістала яскраві фарби та повністю віддалась улюбленій справі. З особливою ретельністю змішувала кольори, а особливо червоні, жовті та помаранчеві – бо це були улюблені. З неймовірною майстерністю орудувала вона пензлем, так наче займалася цим усе своє життя.
Вона справді займалася цим все своє життя – розфарбовувала листочки на деревах. Для кожного вигадувала свою консистенцію барв, набір відтінків та неперевершеність візерунків. В кожен листок вона вкладала часточку своєї меланхолічної душі, часточку свого незмінного суму. Вона просто не мислила себе без цього розфарбовування. Вона робила це кожного разу, коли приходила на землю. Вона відома кожному з нас. Її ім’я звучить, наче грає його сама скрипка. О-С-І-Н-Ь…