Твої печалі та страждання
Знов відродились й піднялись.
Вони вбивали, катували.
І стало так все як колись.
Ти так стомився… Так погано…
Здається, виходу нема…
Вже почорніло світле небо.
Лишилась лиш одна журба.
Потухла свічка. Ти зламався…
Упав, побився… Сам не можеш встать…
Самотність, мов лиха зміюка,
Нещасну душу стала роз’їдать.
Твоє тендітне серце, як хрусталик,
Упало і розбилось на шматки.
З’явився образ самовбивства.
Він кличе, зве: «До мене йди».
І Ти послухав… Друже! Друже!..
Чому?!. Чому?!. – питаю я.
Та вже, нажаль, занадто пізно.
Ти вічно спиш, Тебе нема.
А де ж була тоді та школа?!
А де ж були ті вчителі?!
А де ж були усі довкола?!
А де ж були Твої батьки?!
Усе суспільство, що створило
Свої закони та мораль.
Уроки, «вічне добре слово»,
Чомусь не помогли, нажаль…
І плакать раптом захотілось.
Він просто Хлопця покохав,
А жити далі як не знав…

… 2006