Я вийшов у поле,а там все калина,
калина, калина... і плаче дитина.
Й до мене ручки свої простягає,
і тихо, і кволо в мене благає:

Помстися же батечку, за мої хатинки,
за ті, що забрали злі люди в дитинки,
за ті, що втопили у водах ГЕСу,
за ті, що убили во ім'я прогресу.

Знайди винуватців, застав побіліти
їх жиром обмазані красні вуста,
Спали їхні душі, у пеклі їм тліти,
Де правди знайти? На вигляд яка?

Чому маю мучитись й світом блукати?
Невже мені милості судилось не знати?
Ніколи я більше не знайду домівки,
Втопили давно гніздо перепілки.

Чому ж ти, мій батьку, увесь час мовчиш?
Чому ти у гніві не закричиш?
Де твоя могутність, де твоя міць?
Де безлічі твоїх синів й дочок лиць?