Весняно-дикий незнайомцю мій, любив
Ти віч-на-віч лишатися з собою.
Тоді в своїй уяві ти летів,
І легко до зірок торкавсь рукою.
Любив: думки самотні, навісні;
Морозиво із кавовим лікером;
І іноді, у маревнім півсні,
Зачитуватись проклятим Бодлером;
Писати літери на запітнілім склі,-
Секунда, і вони назавжди зникнуть;
Із карт палаци будувати на столі,-
З твоїх казок герої в них проникнуть,
Щоб жити в неіснуючих покоях,
Як я жила у вигадках про тебе,
У цих квітчастих шовкових сувоях,
Що замінили мені стіни, стелю, небо...
Неврівноважений художник, ти любив
Своє бажання малювати на світанні,
Таке сентиментальне і дурне...
Ти жив,і вірив в те, що все мине...

Під тим дощем, де стрілись вперше і востаннє,
Хай тільки подумки, ти все ж ЛЮБИВ мене...