Однієї весни 1922...
Ihor Zubrytskyi — 7/11/2007 - 19:37
Збірка: Оповідання
Всі німецькі, польські, українські розмови подано під сучасною редакцією з метою спрощення сприймання матеріалу.
16 березня 1922 року
По сонячній весняній Личаківській прогулювалася пара: пан Яновіч і панна Ліберман.
– Кохання моє, неземне і захмарне, може вам треба чогось? Не хотіли б ви сходити в цукерню на розі?
– Дякую вам дуже, але мені світ і так з вами солодкий, тож не треба, давайте просто прогуляємося…
Вони йшли: вона трималася за нього, а він злегка помахував парасолькою, яку тримав у вільній руці.
З-за рогу вибіг мужчина. Його волосся було розпатланим, а очі горіли ревнивим вогнем.
– Ти!!! – крикнув він.
– О Боже… – нажахано видавила з себе панна Ліберман.
– Хто це? – поверхнево спокійно спитав пан Яновіч.
– Це мій… мій…
– Чоловік!!! – дико прокричав пан Ліберман.
Він підбіг до пари, штовхнув панну і та впала на тротуар. «О Боже» - лише і могла витиснути з себе вона. Із внутрішньої кишені Ліберман витягнув складений ніж, вивільнив лезо і всадив його в живіт панові Яновічу.
– Ох… - простогнав той. За першим ударом був і другий. – Ох…
Яновіч впав на бруківку, яка незабаром стала червоною.
– Охохох… – стогнав він, а панна Ліберман кликала Бога.
– Не чекала? – з жорстокою усмішкою відчеканив нападник. Він явно хотів зарізати ще й жінку, але з іншого боку вулиці до місця події вже біг полісмен. – Ще побачимось, дорогенька. – сказавши це він стрімко побіг в бік Личаківського кладовища.
17 березня 1922 року
– Так жаль, так жаль вашого чоловіка, як він міг подумати на вас таке, це ж неподобство!
– Звісно, я ніколи не зустрічалася з Яновічем через уподобання, це були лише ділові розмови…
– І що ж тепер?
– Не знаю, милий чоловічок сидить у тюрмі, а я… безпутна… - і вона при цих словах розридалася.
– Не плач... – втішала її подруга.
– Вибач. – сказала та і витерла сльози. – Просто це так складно витримати, коли біля тебе вбивають знайому, хоча і не дуже близьку, людину, а потім обіцяють ще й тебе зарізати… це дуже тяжко витримати.
В двері хтось постукав. Дві жінки здригнулися, але турбуватися не було через що, чоловік сидів у тюрмі. Тож пані Ліберман встала і підійшла до дверей.
– Хто там?
– Поліцейський слідчий Наумович. Дозвольте ввійти.
– Звичайно, звичайно, заходьте. – вона прочинила двері і невисокий, худорлявий молодий чоловік прослизнув до прихожої. Він зняв казанок-капелюх і вклонився.
– Мої співчуття вам, таке пережити…
– Дякую. – подякувала панна і пустила печальну сльозу. Полісмен при виді цього нервово зім’яв капелюх. Було видно, що він не експерт у своїй справі, не так давно, мабуть, розпочав працювати, тож ще піддавався емоційним впливам. – Чим завдячую вашому візиту? – змучено-ніжно спитала пані Ліберман і полісмен відмітив, що вона дуже приваблива.
– Еее. – трохи зніяковіло промямлив він, але потім зібрався з думками. – Наш начальник, вельмишановний пан Штерн, вважає, що вам краще би певний час перебути у відділку…
– Чому?! – надзвичайно здивовано вигукнула пані Ліберман і красномовно підняла брови і скривила губки.
– Еееее. – знову зніяковів полісмен. – Ми боїмося (він так гордо вимовив оте «Ми», ніби відчуваючи свою важливість у справі захисту панни) що вам може бути заподіяна шкода.
– Шкода?! – брови ще виразніше піднялися а очі округлилася. – Від кого? Невже мій чоловік втік? – І панна нервово ковтнула, щоб змочити враз пересохле горло.
– Ні, ні, що ви… – капелюх явно почав втрачати свою форму від постійного згинання. – Він сидить у своїй камері й не рипається… просто… львівське жіноцтво дуже бурно сприйняло всі ці події… написали багато скарг до нас… пишуть що то ви винні в смерті пана Яновіча… ми боїмося, щоб над вами не вчинили якоїсь розправи.
– Аааааааа. – глибокодумно протягла пані Ліберман.
– Тож, може ви би зараз зібралися і ми б пішли? – знову ж таки якось стривожено вимовив молодий поліцейський.
– Звісно, звісно. А скільки треба буде пробути у відділку?
– Кілька днів. Може навіть післязавтра зможете вийти. Завтра поховають пана Яновіча і ми якраз розраховуємо, що обурені жінки спробують там знайти вас, а коли не знайдуть, то охолонуть і все затихне.
– Добре, добре…– вона повторювала це слово, поки збиралася, багато раз. Врешті вона знайшла все що їй було потрібно і компанія вийшла з квартири. Пані Ліберман зачинила двері і при виході з під’їзду попрощалася з подругою.
Без пригод вона з поліцейським добралася до відділка.
18 березня 1922
Молода жінка розгнівано йшла в оточенні своїх подруг.
– Ну ми і всипемо їй… Мого брата… – їй не вистачало повітря. – Мого брата… і хто? Якась жидівка…
На похорон зібралося багато людей, тому що подія набула широкого розголосу, до того ж пан Яновіч був доволі поважним чоловіком – директором швейної фабрики, тож багато-хто схотів висловити своє співчуття.
Грізна компанія шастала поміж людом шукаючи пані Ліберман.
– Ти її бачила? – спитала вона одну свою подругу.
– Так, і не раз.
– Добре, зараз ми їй всипемо… всипемо…
– Ось вона! – викрикнула дівчина.
– Бий її! – прокричали решта.
Жіноцтво накинулося на печальну жінку, що стояла збоку, опираючись на дерево.
– Ось тобі за мого братика, курво! Ось, ось, ось…
Решта громади втрутилася і спробувала врятувати нещасну, зав’язалося неймовірне сум’яття.
– Боже, Боже – белькотіла жертва.
– Боже! Ти тільки і вмієш що Бога кликати, а коли мого брата різали… Ось тобі, ось…
Нарешті напівживу нещасну витягли з кола розневрованих жінок.
– Що ви робите, що робите!!! – кричав повненький панок. – Пані Штерн, пані Штерн, як ви? Як ви?
– Пані Штерн! – сестра пана Яновича заціпеніла. – Пані Штерн…
19 березня 1922
Пані Яновіч була настільки розбита через смерть свого чоловіка, що не була на похороні день перед тим, а провалялася в ліжку. Сьогодні ж вона вирішила піти до нотаріуса перевірити заповіт і підписати необхідні папери.
– Добрий день, пане Шульф.
– Моє шанування, добродійко.
– Як там документики, все готово?
– Які документики?
– Ну заповіт там і договір про передання коштів і тому подібне.
– Мушу вас дуже сильно перепросити, але нема у мене справ з вами.
– Як так, що ви таке говорите? – вирячилася вона на нотаріуса.
– Так захотів ваш чоловік. Днями він зайшов до мене, переписав заповіт, змінив плани…
– Що зробив? – пані тяжко сповзла на крісло, їй закрутилося в голові.
– Може води? – запропонував нотаріус і взявши склянку швидко збігав за нею.
– Дякую… а на кого… на кого заповіт?
– Вибачте, не можу сказати…
– На кого заповіт!!! – вигукнула пані Яновіч і кинулася на Шульфа.
Вони повалилися на землю. Шульф був слабкотілим і лякливим тож лише лепетав «не треба, не треба…»
– На кого заповіт?!!!
– На пані, на пані Ліберман. – випалив нотаріус.
– На пані Ліберман. – вражено повторила жінка і з гнівом й ненавистю прокричала. – Злодійка!!! Злодійка!!! Злодійка!!!
Той же день, лише трошки пізніше.
Пані Яновіч несамовито дьоргала за клямку поліційного відділку.
– Шановна, двері відкриваються в інший бік. – ввічливо зауважив полісмен.
– Так! – напівбожевільно промямлила жінка.
Вона ввірвалася у відділок з криком:
– Де ця чортова курва, я її… – дико розмахуючи руками вона кинулася на першого ліпшого поліцейського.
– Заспокойтеся…
– Не хочу!!! Де вона?!!!
З кабінету вийшов пан Штерн.
– Пані, заспокойтеся, пані Яновіч… – це до неї біг знайомий поліцейський.
– Пані Яновіч… а щоб тебе!!! – злісно видавив Штерн. – Вгамуйте її!
Тут в приміщення ввійшла пані Ліберман. Вона нагло усміхнулася пані Яновіч.
– Відьма!!! - завила та. - Відьма…
Штерн приречено похитав головою.
– Можете йти. Не думаю що вам грозить якась небезпека. Цю божевільну ми закриємо на кілька днів у буцегарню, хай оговтається, а ви йдіть, може навіть з’їздіть до родичів в провінцію. Розвійтеся трошки – це для вас буде найкраще.
– Обов’язково, обов’язково, з’їжджу.
– Відьма… відьма…
– Дякую вам. – Вона ще раз нагло усміхнулася пані Яновіч і вийшла з приміщення.
– Відьма… злодійка… – тихо прошепотіла та і втратила свідомість.