СТЕБЛИНКА.
Олег Павлюк — 27/05/2008 - 12:53
Збірка: Потерчата
Незвично холодна роса примусила її зойкнути. Відкинувши з чола довге набридливе пасмо світло-русявих кіс, Стеблинка присіла і провела долонькою по блискучій мокрій траві, здригаючись від прохолоди. Поморщивши носик, дівчинка повернулася до свого стіжка, влаштованого на сонячному узліссі, залізла у тепле сухе сіно, і стала вплітати у своє волосся пахучі стебельця, перетворюючи себе на кудлате дике створіння.
Як будь-яке інше потерча, Стеблина любила тепло, сонце, трави й квіти, але ставлення її до сіна було особливим, недарма ж вона отримала таке ім’я. Ніхто не міг пояснити, чому потерчата кличуть одне одного такими іменами, але й ніхто не брався цього пояснювати. Як усі нерозумні діти, вони називали себе просто, користуючись словами, що оточували їх з усіх боків, набивалися у густі коси дівчаток чи прилипали до всюдисущих, вічно брудних хлопчачих ніг. Стеблина любила своє тихе узлісся, і самотність її нітрохи не лякала, бо досить було з’явитись серед густих трав і духмяних квітів, як миттю уся польова живність зліталася-збігалася погратися зі своєю маленькою хазяйкою. Навіть струмочок, що біг собі виярком, зарослим шипшиною, до Прадавньої ріки, радісно дзвенів, коли обожнювана панночка збігала до його чистої прохолоди вмиватися.
Однак цього ранку їй не хотілося йти на луг. Роса була надто холодною, а сонце щось недостатньо теплим. Сховавшись у стіжку, Стеблинка сумно спостерігала за виром життя, і раптом спіймала себе на думці, що їй стало сумно.
Несподівано вона відчула себе самотньою. Їй ні з ким було погратися – лугова живність снувала у своїх справах, а їй так хотілося поборсатись із кимсь у стіжку, пограти у хованки, потеревенити про що-небудь, а потім позмагатися, хто більше збере суниць, або хто знайде найбільшу шишку. Стеблина, захопившись фантазуванням, навіть уявила свою подружку – золотоволосу, блакитнооку, і обов’язково трохи нижчу за себе, щоб завжди почуватися старшою і дивитися на неї трохи звисока. Образ був таким близьким і таким недосяжним водночас, що дівчинка аж застогнала від досади.
Але де зустріти цю подружку? Навколо ж жодної душі! Вдаривши спересердя кулачком по землі, Стеблина вилізла із стіжка і пішла до струмочка, не зважаючи на лугових пташок, що цвірінькали, тріпочучи крильцями, навколо неї. Перехопивши на крутому бережку кілька суниць, дівчинка спустилася до води, туди, де великий білий камінь перегороджував русло, утворюючи маленький ставочок. Зелені жаби кинулися врозтіч, Стеблина нахилилась над живим дзеркалом, і на блакитному тлі неба побачила худеньке замурзане дівча в брудній сорочці, навколо голови якої стирчала жахлива грива із сплутаних хвостиків, густо засипаних остюками.
- І хто схоче дружити з тобою? – спитала вона у свого відображення, яке у відповідь мовчало, ображено набурмосившись.
"Треба скупатися." - вирішила Стеблина, і вже через мить бігла далі, де струмок, падаючи з невисокої крейдяної скелі, наповнював справжнє чисте озерце. На бігу скинувши сорочку, вона сіла на муравник і опустила ніжку в блискучу воду.
Вода в ставку виявилась холодною. Розчаровано зморщивши носика, дівчинка на мить замислилась над тим, що ранки чомусь стають холоднішими, але лише на мить, бо вимитися їй було просто вкрай необхідно.
Відкинувши сумніви, Стеблина стрибнула у ставок, вужем прослизнувши біля самого дна, випірнула посередині, запищавши від холоду і задоволення водночас. Зачерпнувши білої глини біля берега, дівчинка почала втирати її в тіло, змивати, і терти знову, поки не з’явилися подряпини. А коли повернулося відчуття чистоти, Стеблина простяглася на березі під сонцем, вбираючи у себе обіднє тепло.
"Завтра я знайду собі подружку." - вирішила вона, заплющивши очі, розморена золотим сяйвом…