Вона була прекрасна, як Весна,
З тонким рудим волоссям, ніби Сонце.
Вона сміялась дзвінко, а луна
Від того сміху була Радості віконцем.
Вона жила щасливою, як Небо.
У будь-яку погоду й пору року.
Вона мені, мов ліки без плацебо,
Коли всміхалася, підморгуючи оком.
Вона була далеко, але й поруч...
Я відчував її, мов вранішню росу...
Таку потрібну,ніжну і прозору...
Цілую й досі я її руду косу.
Живу я нею в сні, мов наяву.
Живу, кохаючись із Щастям, коли схочу.
Лягаю з нею в Літо, на траву,
А як прокинусь - згадую півночі...