І знову я пишу ось ці папери,
Які давно нічого не говорять,
Вони вже вийшли з моди і манери,
А тільки все нові клопоти просять.

Я щось вирішую, комусь допомагаю:
“Лети у світ, папірчику-лелеко...”
І ноту пісні все як пригадаю,
То усвідомлю: я від Тебе так далеко...

Проходять дні, несуть нові проблеми,
Які щораз вирішувати треба:
Не всі ще довели ми теореми,
Щоб виміряти шлях до Раю-неба.

І тьма турбот щодня зриває сльози
З очей – давно спітнілих від утоми –
І споглядання, як щоденні наглі грози
Топлять у морі рятівні пороми.

Але мені немає як літати,
Нема часу й можливостей так само,
Я чомусь можу лиш перепливати
Море життя – поромом із дірками.

У час інформаційної манери
Я в долі ще і досі не скумекав:
Чому це я пишу тупі папери? –
Й чому це я від Тебе так далеко?

Володимир Василишин.