"Загорніть в пакет надію".
Продавець закляк на місці:
"Де Ви бачили надію
В сірому похмурім місті?"
Хтось ураз змахнув рукою:
"Не затримуйте, панянко.
Із сусідкою такою
Не достоїмо й до ранку".
"Не тримаємо надії.
Вам сосисок би у тісті.
Попросили б іще мрії
Зважити Вам грам зо двісті!"
Дівчина засумувала:
"Хоч надії на грамульку,
Я б від щастя танцювала
І не треба Акапулько".
"Пошукайте в інтернеті,-
Хтось озвався несміливо,-
В віртуальній цій планеті.
Кажуть, що це справжнє диво.
Там, що треба і не треба,
Все, що тільки забажаєш!
Хоч бери хмаринку з неба!
З нетом ти не прогадаєш".
"Хочу справжнього, людського,
А не штучно-наносного.
Хоч в депресію впадаю,
Без надії сподіваю".
"Ви ще Лесю Українку
Пригадати не забули,
Я не спорю: сильна жінка!
Та часи інакші були.
Звідки візьметься надія,
Як навколо веремія?
Нема крихіток Надійок,
Чи Марічок, Соломійок.
А Діани і Каріни
Множаться, немов "Мівіни".
А без імені Надія
Насуває безнадія".
"Вам мене не залякати,
Не збентежить, не зламати.
Я сама собі надія,
Бо ім'я моє Надія.
Просто хтіла я надію,
Так би мовити, в квадраті.
А нема - не пожалію,
Закарбую у сонаті.
У ліричній, у тужливій,
У найкращій, самій милій.
Щоб потомки наші знали:
Ми надію іще мали".
Всі принишкли, всі затихли,
І у тиші, що запала,
Урочисто враз надія
У сонаті залунала...