Кольоровий екскурс в "Кольорову пані" - особисті враження
Варвара Серафим — 9/05/2008 - 16:47
Є тексти, які не можна читати з монітора у перервах між роботою. Для них потрібен яскравий шалик на шиї, рожеве морозиво і зелена лавка у тихому сквері. Або елегантна вишнева блузочка, смоляно-чорна кава і м'який фотель десь вдома чи у кав'ярні. І, мало не забула, купка кольорових сторінок з видрукованим на них текстом. Саме у такому вигляді до мене потрапила "Кольорова пані" Свтлани Корчагіної.
Зізнаюся чесно – читати не хотілося. Текст потрапив до мене в такий період, коли не вистачало п'ять хвилин для себе коханої, не те що – на кольорових пань, написаних кольоровими фольклористками.
І справді, перший десяток сторінок не вразив. Ну не зачепив взагалі. І навіщо тратити свій час на ось Це, коли нечитана монографія Костя і ще пару книженцій? Я відклала рукопис (друкопис?) і мало про нього не забула.
Наступного ранку прокинулася чомусь о пів на сьому. Вчити теорію зарубіжної преси у ліжку не хотілося, тому заварила кавусю і вмостилася зручно із… "Кольоровою пані".
І текст мені відкрився. А, може, то я відкрилася йому?
Як би там не було, читала сторінку за сторінкою, усміхалася, плакала, знаходила себе і свої слова, думки, почуття (вміють ж ті письменники так написати, що у плагіаті не звинуватиш, а своє життя вичитуєш!).
Зауважила особливий галицький колорит тексту. Цікаво було вистежувати у творі слова та словечка, про які на Великій Україні ніхто і не чув, а у Львові вони є звичними і їх вживання не викликає здивування ні у кого. Філіжанки, коліжанки, капелюшки… Бруківка, дощ, вітер… "Кольорову пані" наповнюють різнобарвні мотиви – "довге-предовге яскраво-зелене пальто" головної героїні ніби демонструє її щоденну радість, життєдайне тепло, оптимізм; розкішне червоне волосся, з яким "до запаморочення танцював краков’яка крижаний вітер" – експресію, натяк на екстравагантність, неординарність головної героїні, претензії на унікальність і на статус fatale femme; і навіть смуток тут світлий, хоча слів "смуток" і "світлий" я у тексті не знайшла.
Якщо жінка, то самотня – такий висновок напрошується після прочитання. І не так самота кидається у вічі, як своєрідні прояви волі, що замінює стан самотності. Колір – спосіб проявити себе, можливість БУТИ в цьому світі, бо без нього… як без кохання – нікуди…
До слова… Про любов. Нашу національну історію кохання Іванка і Марічки (у творі – Надія) авторка ставить у нетрадиційну площину, де не відбувається колізії стосунків лише через те, що останніх просто не існує. Якщо любити – значить раз і на все життя. Не може йти мова про зраду, не можна допустити розриву у сім'ї, навіть якщо членами її є чужі одне одному люди, не можна нагадувати про себе Йому. Хіба, може, колись… зовсім випадково і з вуст чужої людини сивий чоловік дізнається про те, що існувала Надійка, що вона все життя Іванка, і що Іванко проґавив свій шанс на щастя ще у юності, обравши сірий забезпечений побут замість кольорової несподіванки.
Оповідання "забрало" трохи менше години і добавило у асоціативний ряд багато нових елементів. Наприклад, йдучи повз Ратушу звертаю увагу на Ательє головних уборів, а гуляючи під дощем уявляю себе закоханою " прекрасною, але гіркою, немов полин, любов'ю до Нього". А нещодавно в центрі Львова зовсім випадково зустріла авторку. Вона мала яскраво червоне волосся і такого ж кольору підколінки. Зеленого пальтечка не було, та не зважаючи на це думаю тепер, про кого ж вона писала, про Надію чи про Світлану, і в кому більше кольору у вигаданого персонажа чи у моєї кольорової знайомої? "Вона дивовижна дівчина…" – згадую слова знайомого і не маю підстав їм не вірити. Дивовижна дівчина з дивовижною свідомістю, від якої чекатиму нових рукописів-дивовиж.
- Ввійдіть, щоб залишити коментар
- Подивитись предмет рецензії.