Занадто гаряча
Варвара Серафим — 7/10/2012 - 21:18
Збірка: 365 митей
На балконі стигне твоя кава. Вона ще парує, адже ти любиш усе занадто гаряче: каву, літо, мене. Хоча у мені тобі вогню теж забагато. Якщо каву п'єш, необережними великими ковтками, обпікаючи вуста, то літо і мене поєднувати не берешся. Лише восени, коли холод сковує калюжі першою льодовою кіркою, телефонуєш мені. І я приїжджаю, листопадового вечора, закутана у шалик, у незмінно сірих рукавичках, з сірою сумкою та срібним портсигаром у сумочці. Навіть цигарки мої, і ті «Silver», як і сова на ланцюжку. Це так я врівноважую вогонь у собі – сірістю і сріблом.
Гаряча кава стигне на балконі. Ти щойно приготував її, та мій дзвінок у двері завадив. Цієї філіжанки ти уже не питимеш. Бо ти не поєднуєш літо і мене. Каву – і мене. Занадто гарячими від кави вустами знаходиш мої, сахаєшся. Пече. Смішно облизуєш губи. Пробуєш остудити їх водою з-під крана. Марна справа. Розмотую свій кілометровий шалик, знімаю сірі чобітки, вішаю у гардероб сіре пальто, збоку ставлю сіру сумку, сірі рукавички, навіть срібну сову залишаю у передпокої. Тільки тут я можу побути собою, не сірою, а гарячою. Небезпечною для життя. Але ж ти витримаєш, правда? Як у всі ці роки витримував…
Беру лише портсигар, прямую на балкон, де остигла твоя кава. Допиваю її маленькими обережними ковточками. Не смакує, але на горянятку залишився смак твоїх цигарок. Дивлюся вниз, люди біжать крізь нічне місто, згорбившись від холоду. Балкон спеціально незасклений, мені не холодно. Усі ці плащики-шарфики – лише маскарад… Спосіб відволікти увагу.
Докурюю третю цигарку, думаю, коли вже наважишся підійти. Зазвичай, після третьої. Чи так буде цього разу? Затримуєшся. Починаю нервуватися. Навіщо телефонував тоді? Кликав… Спокійно обходжуся без тебе. А ти без мене?
Відкриваєш нечутно балконні двері, обіймаєш. Бр-р-р, чоловічі обійми – це прекрасно, але ж не після холодного душу! Значить щось не так, все відбувається не за звичним сценарієм…
Кажеш: «Я радий тебе бачити, але маю щось важливе сказати. Давай ми… залишимося…»
Стоп, я добре знаю продовження цієї фрази. Затикаю тобі рота поцілунком. Слова, які ти так довго і уважно підбирав, аргументи, вмить забуваєш. Як і те, що ти занадто близько до мене. І що наш одяг лежить на підлозі і що завжди ідеально застелена постіль зіжмакана до неможливості.
Впізнаю тебе, такого, яким був багато років тому, доки вперше не обпікся, доки нічого не боявся. Цілую твої скроні, стараюся, не обпалити тебе своїм подихом, не притулитися надто сильно. А в пам'яті виринають слова, що ти пробував сказати. Хочеш піти, припинити, забути…
А де і з ким же я тоді зможу бути собою? Хоча б раз на рік – та й це дозволяє мені не збожеволіти…
Замислившись, обіймаю тебе з усіх сил, тулюся як до єдиного захисту на цій планеті, усю себе, увесь свій шал вкладаю у поцілунок… Зрештою, відриваємося одне від одного, це важко, але можливо… Ми це уже проходили…
Замість того, щоб вийти на балкон, викурити цигарку і вистигнути, залишаєшся біля мене. Усміхаюся: це так приємно… Коли після любощів чоловік залишається, а не біжить стрімголов приймати холодний душ або робити снігові обтирання (і таке у моєму житті було)…
Ти поруч. Дрімаєш. Крізь примружені повіки розклядаю твоє обличчя… Рідний і далекий. Мій і чужий. Та і я чужа, що тут говорити… Це тема для окремої розмови. Але в думки закрадається і недобре передчуття: щось не так, знову усе не за планом…
Іще один цілунок, для заспокоєння душі і тіла, і викликатиму таксі. Торкаюся твого чола вустами, і приходить розуміння того, що сталося. Я доросла дівчинка, доросла і розумна дівчинка. Але всього я не передбачила. Зокрема того, що крім розуму, маю ще серце, занадто гаряче, занадто палке серце… Згортаюся клубочком, біля тебе, стримую ридання. Це таки сталося. Це мало колись статися. Але не тут, і не так, і не сльогодні…
За якийсь час виходжу із помешкання. Я зібрала наш одяг, ідеально застелила твоє ліжко. Востаннє глянула на затишне помешкання, яке було моїм сховищем стільки років… Обмотала навколо шиї кілометровий шарф, вдягла сірі чобітки, сховала сірі рукавички і срібну сову у сіру сумку, і вийшла у сіру ніч.
На балконі стигне твоя кава. Я зварила її для тебе, бо знаю, що ти любиш усе занадто гаряче.
Любив…
П.С. Газети вранці вийшли із новиною: "Сенсація, відомий політик згорів у своєму пентхаузі. Джерела вогню виявлено не було. Єдиний доказ злочину - жіночий срібний портсигар, який слідчі знайшли під ліжком".