Йоганн втомлено потирав долоні , час від часу голосно хукаючи на них. Відморожені пальці видавались чужими, він майже не відчував їх. Він спробував використати інший метод розігріву, але так і не зміг відкрутити кришку на пляшці зі спиртним. Іван, який сидів навпроти голосно зареготав зі спроб товариша, що затиснув пляшку колінами і намагався справитись із кришкою зубами.
– Бач який нетерплячий, - прокоментував дії Йоганна Антоніо, щойно повернувшись разом з Євгеном із сусіднього відділення , де проводили обов’язкове щоденне тестування зимових комбінезонів і сортували сьогоднішні знахідки.
– Давай я тобі допоможу, - запропонував Євген і легким елегантним рухом відкрутив непіддатливу кришку, - Зробиш для мене це саме завтра, коли я повернуся з промислу.
Йоганн кивнув головою і направив пекучий струмінь з пляшки прямо у горло. Приємне тепло розповзлося по тілі, пальці почали терпнути, а за мить тисячі невидимих голок вп’ялися в шкіру. Пляшка випала з рук Йоганна, напій розлився по метало пластиковій підлозі.
– Знову переводиш народне добро, - сердито сказав Антоніо, піднімаючи пластикову тару зі залишками і ставлячи її на стіл, - Не забувайте, що ми пробудемо тут ще як мінімум три земні місяці, тому не варто даремно переводити запаси.
Вони сумно зітхнули. Більш ніж піврічне перебування на цій забутій усіма цивілізаціями планеті, позначеній у каталозі відомих планет лише набором цифр і латинських літер, встигло остогиднути учасникам експедиції. Особливо допікав клімат: постійні заметілі та снігопади, температура повітря рідко піднімалася до -500 за Цельсієм, що Антоніо пояснював великою віддаленістю планети від власного світила. Велика брила льоду… Пастка із вічної мерзлоти…
– Не треба так хнюпити носи, - удавано веселим голосом сказав Антоніо, - Не даремно ж я притягнув вас у цю глухомань! Вантажні відсіки скоро ломитися почнуть від «артефактів». Ви тільки уявіть яке життя у нас почнеться, коли ми повернемось і спихнемо весь товар. Та ви не знатимете куди бабки дівати!
– Ще не знати чи когось зацікавлять ці замуриканські штучки, – кволо запротестував Іван. Цілком зрозумілий песимізм, якщо ти перед цим провів більше ніж десять стандартних годин на пекучому морозі.
– Перестань, - Антоніо по-батьківському похлопав товариша по плечі, - Антикваріат завжди в ціні. Тим більше – інопланетний антикваріат. У нас його з руками відриватимуть. От побачиш!
Він сів за стіл, поруч з Йоганном, а Євген вислизнув з каюти у корабельну кухню, щоб приготувати вечерю: кухонний комбайн останнім часом почав давати збої і його доводилось перезавантажувати.
– А ти що скажеш, друже? – запитав Антоніо у сусіда. Йоганн здвигнув плечима, мовляв, мені байдуже і потягнувся за новою пляшкою.
– Ось за що я тебе і люблю. Ти ніколи не скиглиш.
Йоганн миттєво повернув до командира обросле рудою щетиною обличчя і скривив губи у звіриному оскалі. Він ненавидів, коли згадували про його недоліки.
– Жартую, - спокійно сказав Антоніо, - Ти сьогодні чудово попрацював. Чого вартий тільки цей прозорий куб з голографічними ієрогліфами, які переливаються усіма кольорами веселки. Унікальна річ.
У відповідь Йоганн задоволено хмикнув і зайнявся своєю звичною справою. Іван розвалився на зручному кріслі і здавалось – невдовзі задрімає.
– А все-таки, дивний цей народ – замуриканці, - порушив тишу Антоніо. Його потягнуло на філософію, - Досягнути таких висот у виготовлені техніки і, на якомусь етапі розвитку, відмовитись від здобутків минулого та скотитись до дикунства. Парадокс.
Я говорив недавно з одним із цих пернатих, - привідкрив втомлені повіки Іван, - Запитував, чому вони не використовують свої ж речі.
З тими роззявами, які постійно крутяться на місці розкопок? Не сміши мене. Вони належать до найнижчої касти. Потолоч суспільства.
Можливо ти правий, все одно, його відповіді я так і не зрозумів. За словами пернатого, відмова від техніки дозволила їм досягнути вічності. А далі універсальний перекладач поніс усіляку ахінею, суцільний набір слів: «технократія», «планова реінкарнація», «теологія»… Куди мені, рядовому астрофізику-навігатору розібратися у цих термінах.
Скоріш за все універсальний перекладач не справився з перекладом. Буває.
Двері у відсік безшумно відчинились і зайшов Євген, штовхаючи перед собою великий піднос на антигравах. Приємний запах їжі заполонив каюту.
Вечеря готова! – веселим голосом об’явив він.

Після вечері минуло дві години, але незважаючи на втому, ніхто так і не ліг спати. Навпаки, усі четверо старанно працювали, переводячи системи життєзабезпечення космічного корабля на роботу в аварійному режимі. Наближався черговий так званий «Час Пік». Це коли у зоряну систему заходив автоматичний безпілотний корабель-інспектор Об’єднання Зоряних Націй і сканував планети на наявність порушників заповідної зони Закритих Світів. Як і три тижні назад корабель-інспектор не помітив присутності чужинців на підконтрольних йому територіях і, не здіймаючи галасу, покинув систему.
– Оголошую відбій, - сказав Антоніо. Невдовзі системи життєзабезпечення запрацювали у звичайному режимі, а ще за мить, екіпаж занурився у солодкі тенета здорового сну.
Таке воно – важке життя у «чорних» археологів. Доводиться часто ризикувати життям, щоб заробити лишню копійку.

Євген виставив терморегулятор комбінезону на максимальну потужність. Він вкотре подякував вищим силам за те, що врешті стихла ранкова заметіль і тепер робота пішла набагато швидше. Лапатий сніг продовжував сипатись з низького похмурого неба. Великі колючі сніжинки неквапливо кружляли у химерному танці, останнім па якого збільшували кучугури.
Добре тобі, - по інтеркомі пролунав голос Антоніо, - Мій костюм ще не встиг розігрітися.
Ти довше за мене стояв на вітрі. Якими б герметичними не були комбінезони – частина тепла все-одно втече.
Євген усією масою навалився на відбійний молот і куски льоду полетіли у різні боки. Він працював на ділянці, де вчора господарював Йоганн, тому заглибився у кригу набагато більше за Антоніо, який замінив Івана. Це зовсім не означало, що німий працював краще. Навпаки, Івану пощастило знайти більше артефактів, тому він і не встиг глибоко окопатися.
– Ти диви, тільки стихла хурделиця, як наші друзі повилазили зі своїх крижаних нір.
Довкола котловини метушилася група зацікавлених замуриканців. Вони нагадували велетенські мішки, наповнені жиром, що незграбно пересувалися на коротких товстих ногах. Двійко великих, наче кухлі для пива, очей з горизонтальними зірницями природно розміщувались на верхній частині тулуба, яку і головою назвати важко, оскільки шия, як така була відсутня. Під очима розташувався довгий широкий дзьоб. Тіла замуриканців покривало дрібне зеленувате пір’я, що міцно прилягало до шкіри через надмірні виділення зі сальних залоз. Крила в результаті еволюції перетворились в подобу людських рук і зробились абсолютно непридатними для польотів. Зате дозволили у свій час створити усі ці артефакти, якими рясно обсипаний льодовий покрив планети.
Значить як мінімум п’ять годин не буде хурделиці, - поділився знаннями нових прикмет Євген.
Було б непогано, - хмикнув Антоніо. Він відкидував на бік уламки криги, після чого присів на коліна і почав долонями, одягненими у рукавиці з підігрівом(продовження зимового комбінезону), розгортати снігові крихти.
Щось знайшов? – поцікавився Євген.
Здається «бульбашник».
Під вкритим тріщинами льодом темніли кілька куль з’єднаних між собою. Нерівності поверхні не дозволяли добре розгледіти знахідку, у хаотично заломлених променях вона скидалася на чорну пляму, та досвід підказував Антоніо, перед ним саме «бульбашник». Вони попадалися досить часто.
Антоніо взяв до рук льодоруб і почав обережно відколювати куски криги. Він не поспішав, щоб випадково не пошкодити замуриканський раритет. Під точними ударами прозорий склеп розсипався сотнями холодних кристалів, неохоче відпускаючи зі своїх обіймів дарунок тисячолітньої давнини.
Замуриканці, помітивши пожвавлення у людей, самі почали вовтузитись, щоб краще розгледіти чим займаються чужинці. До шукачів доносились обривки слів, але замуриканці знаходились на достатній відстані від місця розкопок, тому універсальні перекладачі не реагували на викрики, ідентифікуючи їх як поодинокі беззмістовні звуки. Фоновий шум.
Нарешті, Антоніо звільнив «бульбашник» з багатовікового полону і обережно, наче рідну дитину, положив у багажне відділення снігоходу, обмотавши перед цим шерстяним покривалом, щоб випадково не пошкодити при поверненні на корабель.
Пощастило і Євгену. Він натрапив на довгий легко вигнутий «посох» із червонуватого металу.
Снігопад посилився. Це суттєво додало роботи шукачам і знизило їх темпи. Зате мороз допікав набагато менше. Вони відкопали ще кілька загадкових предметів, а Євген випадково відбійним молотом пошкодив черговий «бульбашник». Довелося збирати уламки, які помістили у зав’язаний пластиковий пакет і поклали у багажне відділення поруч з неушкодженими речами. Пригодиться.
Невдовзі Антоніо жахливо лаючись призупинив роботи, щоб по-великому сходити в туалет. Прямо в комбінезон, який для цього пристосований. Виконавши не дуже приємні та комфортні процедури, він довго жалівся, що не зміг би потерпіти до повернення на корабель.
Звичайний робочий день, як і попередні сто дев’яносто шість днів.
Усі втомились, з нетерпінням очікували повернення додому. Єдина думка яка рятувала від повного божевілля – це надія вигідно продати артефакти після повернення. Але до нього ще далеко. Не менше ніж вісімдесять три дні. Дуже далеко…

Через кілька днів вони несподівано отримали приємну звістку. Іван, який любив у вільний час слухати інформаційний канал, почув цікаву новину: «У зв’язку з плановими зменшеннями витратної частини бюджету Об’єднання Зоряних Націй переводить автоматичні кораблі-інспектори із зони Закритих Світів на крайні рубежі Відомого Космосу. Це нововведення дозволить зекономити близько *** мільярдів, коштів платників податків, які в свою чергу підуть на забезпечення соціальних статей бюджету. «Ми не заперечуємо права Закритих Світів на відокремлення від інших цивілізацій, але не маємо жодного морального права забезпечувати їхні забаганки коштами наших громадян, - заявив на прес-конференції представник раси великих…»
Вони добре відсвяткували цю подію: напились до чортиків, а Йоганн у хмільній радості спробував танцювати якийсь запальний танок прямо на столі. Підвела координація рухів і він звалився на підлогу, хрипло гигикаючи, наче астматик у передсмертній агонії.

Підготовка до «Часу Пік» тривала у звичайному режимі. Антоніо поступово вимкнув усі ступені реактора двигуна корабля, Євген перевів системи життєзабезпечення на подачу енергії з акумулюючої підстанції, Іван чаклував над параметрами енергетичного поля здатного поглинати інфрачервоне випромінювання. Єдиним винятком цього разу були ввімкнені на повну потужність сканери зоряного простору. Доводилось ризикувати.
У звичний час корабель-інспектор не з’явився.
У нервовому напруженні вони провели поруч з моніторами ще близько години.
Даремно.
Нічого непередбачуваного не трапилося. Кораблі-інспектори кружляли десь далеко по зовсім інших траєкторіях.
Першим не витерпів Йоганн: викотив із вантажного відсіку ящик зі спиртним і особисто почав подавати приклад що з ним потрібно робити. Усіх заполонила атмосфера невимушеної радості. Як висловився Антоніо, їх залишили наодинці із відкритим банківським сейфом, і сейф цей не пустий. Чарки раз за разом здіймалися у повітря. Євген увімкнув ретромузику і динаміки бадьорим голосом заспівали «Марш піонерів далеких зірок». Ностальгійну пісню для трьох члені команди: Івана, Євгена та Антоніо. Звуки які нагадували про молодість, романтику, героїзм та нездійснені надії пов’язані з попередньою професією планетовідкривачів. Роки пройшли, змінилися часи, мрії виявилися банальністю, з’явилися сім’ї про яких потрібно дбати і в першу чергу – годувати. Інакше хіба б хтось погодився на схожу авантюру, як добування замуриканських артефактів?
Вечір затягнувся. Товариші мляво перекидувались старими жартами, час від часу хтось пробував розвеселити публіку веселим випадком зі свого життя і тільки Йоганна не зачепила хандра. Він так захопився спілкуванням з пляшкою, що навіть не помічав, як більша частина хмільного напою стікає по бороді.
Нарешті Антоніо порозганяв усіх спати. Немає чого розслаблятися, завтра все одно доведеться братись за роботу.

Тільки прокинувшись, Іван відчув незрозумілу слабкість у тілі. З похмурим настроєм він підвівся з лежанки. Сьогодні випадала його з Йоганном черга працювати назовні. А це недомагання… Останнім часом він відчував його все частіше.
У голову закралася дика думка: а чи не зробити собі сьогодні вихідний? Сказати, що нездужає, гарно відпочити, провести весь день у затишній каюті корабля, не роблячи жодних лишніх рухів, і таким чином прогнати накопичену місяцями втому.
Коктейль із стимуляторів та вітамінів привів Івана у норму. Принаймні, зникло це жахливе відчуття неминучої…неминучого… Чого саме він не розібрав.
Йоганн також встиг прокинутись, він саме вмикав підігрів комбінезонів (підігрів здійснювався у чотири рівня, перехід на кожний наступний рівень – можливий тільки після досягнення певної сталої температури, а вихід у замуриканські рівнини можливий тільки після встановлення другого рівня. Інакше – загального переохолодження та обмороження кінцівок не минути). Рудий знаками пояснив, що тут він справиться сам і вказівним пальцем показав у сторону кухні. Мовляв, ти займайся сніданком.
Вони швидко поснідали і, одягнувши комбінезони, вийшли у заметіль. Снігохід несамовито ревів, розкидаючи у різні сторони кучугури свіжого снігу. Прозорі частини шоломів покрилися тонкою плівкою льоду, хоча вчора Євген обробив їх спеціальним розчином проти промерзання. Починався звичайний робочий день і ніхто не міг передбачити чим він закінчиться.
На місці розкопок вони спочатку розчистили ділянку від нанесеного снігу, а вже після цього взялися за відбійні молоти. Заметіль не припинялась, тому доводилось працювати в умовах поганої видимості.
Як не дивно, не зважаючи на погану погоду, довкола почали збиратись невеликі групи замуриканців. Вони поводились досить спокійно, але трималися на великій відстані від людей.
І який чорт виманив їх з нір у таку негоду? – пробурчав собі під ніс Іван.
У відповідь Йоганн тільки мугикнув.
Загострені леза відбійних молотів глибоко врізалися у багаторічну кригу. Артефакти чомусь, на жаль, так і не траплялись. Заметіль то вщухала, то знову починала лютувати на повну силу. Хурделиця несамовиту тугу за яскравим сонцем, краєвидами зелених лісів.
Іван сповільнив темп, відчувши повернення ранкової слабкості. Раптом защемило серце, наче його стиснули лещатами. Кожен подих викликав у грудях різкий біль. Він спробував дихати рідше, затримуючи повітря після кожного глибокого вдиху. Ліва рука оніміла і безвольно опустилась, немов чужа.
– От чортяка, - процідив він крізь міцно стиснуті зуби.
Ноги підкосились, Іван впав на коліна. Праву руку він притис до грудей, ніби таким чином намагаючись вгамувати розтривожене серце, яке несамовито гупало. Як відбійний молот.
Йоганн зупинив роботу, стурбовано дивився на товариша. Швидко підійшов, допоміг підвестись. Іван втрачав свідомість, очі закотились догори, з губи звисала тонка цівка густої слини. Рудий розгубився, голосно мугикав в інтерком, тряс нерухомим тілом з надією привести напарника до тями. Голова Івана у шоломі бовталася у різні сторони.
Врешті Йоганн звалив товариша собі на плечі і майже бігом направився до залишеного на окраїні ділянки снігоходу.
Замуриканці, які до цього не проявляли звичної активності, наче прокинулись, заголосили, перемовляючись між собою. Вони збились у велику зграю поруч зі снігоходом, та Йоганн, здавалося, навіть їх не помітив. Він швидко завів машину і примостив Івана перед собою
– Душа полетіти, - донеслося з універсального перекладача.

Вони похмурі сиділи у загальній каюті, а тіло Івана лежало на столі. Тому самому, за яким ще зранку він разом з Йоганном споживали сніданок. Фатум безжальний до вибраних.
Сиділи деякий час мовчки, не зовсім вірячи та розуміючи що трапилось. Несподівана і безглузда смерть товариша від банального серцевого нападу (принаймні такий діагноз поставив Євген, у якого перша дружина працювала фармацевтом), така типова серед землян і найпоширеніша у людей, поставила експедицію у безвихідь. Як і будь-яка смерть близької людини, вона змусила всіх замислитись над майбутнім, адже ніхто з них не вічний і кожного чекає свій кінець.
– Не можу повірити, що він помер, - пошепки, майже нечутно промовив Євген.
Ніхто не відповів. Очевидні докази реальності лежали перед очима. Найгірше переживав втрату Йоганн. Він крутив у руках відкриту пляшку зі спиртним, але так і не зробив жодного ковтка. Антоніо сидів спершись ліктями об коліна і обхопивши голову руками. Саме він придумав цю ризиковану авантюру і втягнув у неї товаришів, саме йому випаде честь повідомити дружину Івана, що її чоловік не повернеться додому. Не повернеться ніколи… Було б непогано запропонувати їй трожи більшу частину від виручених з продажу артефактів грошей. Думаю ніхто не образиться…
Господи, хто б міг таке подумати, - не вгамовувався Євген, - Він ніколи не жалівся на здоров’я… як ми тепер без тебе…
І справді!!! Як?!! – вигукнув Антоніо, зірвався на ноги і швидко пройшовся по каюті назад-вперед, дивлячись на підлогу. Від несподіванки Йоганн мало не випустив пляшку з рук.
Антоніо так само раптово зупинився, глянув на тіло Івана, перевів погляд на товаришів і тихим, майже спокійним голосом оголосив:
– Ми у пасці.
Євген з Йоганном переглянулись. Очевидно, нервове напруження останніх годин погано відбилося на командирі. Несподівана втрата товариша їх також вивела з рівноваги.
Ми у глибокій…безвилазній пасці… - повторив Антоніо.
Присядь, - обізвався до нього Євген, - Не все так погано…
Погано?! –Антоніо верещав не своїм голосом, – Хіба може бути гірше?
Тихіше, у тебе починається істерика.
У мене вже істерика! – він грізним поглядом зміряв товаришів, - Невже ви не розумієте?! Ви занадто багато часу провели на поверхні! Ваші мізки взагалі здрупішніли! Далі не второпали? Тоді скажіть хто з вас прокладе курс на Землю? Ти? А може ти, Йоганн?
У мене не вийде… - тихо відповів Євген, поволі усвідомлюючи нове становище. Йоганн також замотав рудою бородою у різні сторони. Сьогодні вони втратили не тільки товариша, а також єдиного навігатора на кораблі.
А якщо передати сигнал «sos»? Я розумію, будуть непереливки через порушення Зони Закритих Світів, але нас тоді врятують… прилетять і заберуть звідси… Хоча…
Не сміши мене! – Антоніо не вгамовувався, - Хто нас врятує? Хіба забув, що кораблі-інспектори забрали з цієї зони? А знаєш чому назвали Зоною Закритих Світів? Тому, що тутешні планетяни свідомо відмовилися від усіх принад безмежного Всесвіту. Їм начхати на космічні технології. Їх цікавить лише маленький клаптик землі, яку в свій час топтали їхні предки. Замкнуті, зациклені самі на собі суспільства, для яких кожен чужий – це ворог, і навіть не тому, що він інший, а лише тому, що його взагалі не повинно бути! Можливості передавача не кораблі не безмежні. Його комариний писк ніхто не почує.
Але безвихідних становищ не існує. Ми можемо стартувати з планети і дістатись до більш обжитих районів, де нам нададуть допомогу.
Антоніо з шумом опустився на стілець.
Можемо. Але не факт, що доберемось. З мене поганий астрофізик. Я не впевнений, що зможу врахувати усі гравітаційні нюанси, навіть, щоб прокласти курс виходу з цієї зоряної системи, не говорячи вже про наступний політ…
Та й палива у нас в обріз. Ніхто не розраховував на лишні маневри…
Вони сиділи довкола тіла померлого товариша і самі почувалися трупами. Експедиція зайшла в глухий кут і жоден не міг запропонувати виходу з нього. Йоганн дудлив спиртне. Не для того, щоб отримати задоволення від хмелю в голові, а з метою – ненадовго забутись, залишити у іншому вимірі усі негаразди. Євгена мучила якась дурнувата, можна сказати, дитяча образа, мовляв, невже Іван не міг ще трохи почекати? Зовсім трішечки, рівно стільки, щоб вони могли повернутись на Землю. Якихось сорок дев’ять днів до старту залишилось…
Антоніо нервово курив сигарету. Він кинув це заняття років п’ять тому і тепер дозволяв собі потруїтись нікотином лише у рідкісних випадках. Дуже часто найважчих у його житті.
А замуриканці нам не допоможуть? – несподівано запитав Євген.
Навряд. Навіщо це їм? –відповів Антоніо.
Як навіщо? Щоб ми по швидше забрались з їхньої планети.
Вони не підтримують жодних зв’язків зі зовнішнім світом. А на нас їм взагалі начхати. Ти хоча б раз бачив, щоб хтось із вищих каст наближався до наших розкопок?
Ніколи. Я думав прислужники переповідають їм про все. Навіщо ходити самим.
Сумніваюсь. Вони настільки впали у свій релігійний маразм, що вже не відрізняють реальності від вигадки. Філософи, які замкнулись самі на собі і гадають, ніби таким чином можуть пізнати усі істини Всесвіту.
Я не сперечаюсь, суспільство справді замкнуте, але невже…
Стій! – Антоніо кинув недопалок на підлогу і розтоптав його, - Чим там займаються замуриканські шамани? Ти говорив, ніби вони практикують планову реінкарнацію.
Це не я, а Іван говорив. Він цікавився цими замуриканськими побрехеньками.
Антоніо знову підвівся і почав ходити по каюті. Йоганн, який встиг перебрати мірку, тупо підвів погляд на командира. Кілька хвилин дивився у його сторону, після чого повернувся до пляшки.
Ти щось придумав? – запитав Євген.
Невже не зрозуміло?
Іван намагався нам втокмачити, ніби замуриканці живуть вічно, тому що їхні шамани вміють воскрешати мертвих.
Ну, він щось таке говорив. Там про вічність, про щастя…
А ми це перевіримо. Ей, Рудий, поклади пляшку. Ти нам потрібний у більш-менш нормальному стані.

Снігохід підстрибував на кочегурах. Антоніо міцно тримав у руках кермо. Йоганн сидів позаду, підтримуючи загорнутий у покривала труп Івана. Перед цим вони одягнули тіло у запасний зимовий комбінезон, але не ризикнули виставити більшу температуру за перший рівень. Боялися, щоб Іван на почав розкладатись.
Попереду серед снігопаду виринула темна пляма високої гори. Антоніо спрямував снігохід до неї. Саме тут у одній з льодових печер жив місцевий шаман. Як преставник вищої касти жив самотньо, відособлено від інших пернатих. Дуже зручно за даних обставин.
Зупинившись поруч з входом в печеру, Антоніо витягнув з багажного відділення потужний ліхтар. У іншій руці примостився завбачливо прихоплений з собою бластер. Йоганн, вкотре за сьогодні, звалив на плечі тіло Івана. Хміль в голові зробив процедуру набагато простішою.
Струмінь світла вихоплював з темряви чудернацькі скульптури, які прикрашали житло шамана. Тунель петляв, то розширюючись, то звужуючись. Він зовсім не виглядав, як рукотворний (не було звичної прямолінійності), а більше скидався на природне утворення.
Якось несподівано тунель перейшов у саму печеру. Майже ідеальної круглої форми, з високою стелею. «Дуже нераціонально, - подумав Антоніо, - Усе тепло втікає.»
Шаман стояв у центрі печери із закритими очима. Стояв нерухомо, повністю занурившись у свій внутрішній світ. Він дещо відрізнявся від одноплемінників, яких звикли бачити люди на місцях розкопок. Значно вищий та масивніший, пір’я насиченого зеленого кольору, а крім того кілька довгих яскраво-червоних пір’їн на голові.
– Ану виведи його з цієї медитації, - скомандував Антоніо по інтеркомі.
Йоганн озирнувся, наче не зрозумів, що це стосується саме його і міцніше притис до себе тіло Івана.
– Бач який турботливий. Боїшся… Баба ти.
Чесно кажучи, йому самому було моторошно. Ще б пак, він також вперше бачив живого представника вищої касти. Інформаційні фільми, які Антоніо переглядав до польоту, не йшли з побаченим у жодні порівняння.
Він підійшов до замуриканця і невпевнено штовхнув того у груди. Долоня легко занурилась у м’яке тіло. Замуриканець прокинувся, відкрив свої здоровенні очі, його зірниці у променях ліхтаря звузились і перетворились на тонкі горизонтальні щілини. Шанам не метушився, лише голосно крякнув.
«Чужинці,» - перевів універсальний перекладач. Антоніо пожалів, що прилад не розрізняв інтонацій. Не зрозуміло, що малося на увазі: здивування, звертання, погроза, чи просто констатація факту. Електроніка була байдужою до емоцій.
Шаман здійняв руку вгору і вмить печера наповнилась рівномірним блакитним світлом. Світилося все: і стеля, і стіни і навіть лід під ногами. Від несподіванки Йоганн мало не випустив кокон з Іваном. Антоніо також насторожився.
Що ти зробив? – грізно запитав він, а універсальний перекладач слухняно повторив по-замуриканськи.
Ви також не любити темрява.
Я питаю, що ти зробив, щоб появилося світло?
Метаболізм відокремлених істот залежати один від одного. Тонкий симбіоз потрібний для термосинтезу, який відбувається разом із фотосинтезом…
Антоніо не витримав і вже мало не кричав:
– Звідки світло?!
Він розумів, що це далеко не найкращий початок для контакту, але не міг нічого з собою зробити. Він знаходився на межі нервового зриву щедро приправленого переляком.
Лишайники, - коротко відповів замуриканець.
От бачиш, розумієш коли хочеш, - сказав командир, а подумки добавив: «Зі мною ці шаманські штучки не пройдуть, пудри голови своїм одноплемінникам.»
Ти знаєш що це таке? – Антоніо підніс бластер до очей замуриканця. Зброя виглядала мініатюрною у одягнутих в рукавиці руках.
Здогадуватись, - відповів шаман, - Нічого доброго.
Але наразі і нічого поганого. Принаймні, доки ти мене слухатимеш. Я зрозуміло висловлююсь?
Я розуміти.
Дивися мені… - Антоніо полегшено зітхнув, усе йшло як треба, - У нас загинув товариш. Ти можеш повернути його до життя? Ми чули ви практикуєте такі речі?
Ми давати нове життя померлим. Душа жити вічно і мати можливість міняти тіло. Ми називати це планова реінкарнація і дозволяти нашим мудрим повертатися з потойбіччя щоб знову освітлювати своїм розумом шлях нації. Наша давня традиція з’явитися після відмови від різних техніка та машин.
Отже, воскресити Івана ти можеш, - перервав словесний потік командир людей, - Доведеться тобі попрацювати.
Я не братися за це. Його душа летіти додому. Дім дуже далеко, - запротестував заумриканець, - Крім того у нас свій план реінкарнація. Черга.
Начхати я хотів на ваші черги. Ти зробиш усе що я накажу.
Черга не належати мені. Так функціонувати наш світ.
У печері спалахнула яскрава блискавка і одна з льодових скульптур розлетілася шматками криги від бластерного розряду. Стіна позаду потемніла. Шаман скривився від неприємного запаху озону (люди його не відчули, бо фільтри шоломів не пропускали лишніх молекул).
­– Зараз ти зробиш усе, щоб оживити Івана, - відчеканюючи кожне слово, сказав Антоніо, - Від цього залежить твоє життя.
Він направив бластер на товстий живіт пернатого.
Рухайся!
Але…
Роби своє діло мовчки.

Євген зустрів товаришів у шлюзовій камері.
Що там? Як ви? – накинувся він на прибулих.
Нормально, - відповів Антоніо, - Все буде окай.
Шаман воскресив Івана? – здивовано перепитав напарник. У цьому наївному питанні воєдино переплелись надія і благання не розчаровувати, віра в чудо та реальність неймовірного.
Він зараз міцно спить, але усе нормально, дихає і пульс не пропадає. Йоганне, обережніше! Не впусти.
Вони роздягнули Івана з комбінезона і бережно віднесли в каюту, де розмістили на ліжку. Нехай відпочине. Не кожному доводиться пережити свою смерть. Самі зібралися у загальному відсіку, де Антоніо детально переповів Євгену як відбувався процес воскресіння, а Йоганн, підтверджуючи, угукав, коли командир розповідав про спалах яскравого світла в печері та утворення на стелі мініатюрної подоби чорної діри з якої вилетів смарагдовий вогник і увійшов у голову Івана, звільнену від шолома. Він також угукнув, коли Антоніо сказав, що їм було дуже страшно.
Врешті, швидко повечеряли і полягали спати. Перед цим, вони вирішили більше не випробовувати долю і покинути планету як тільки Іван отямиться і прийде до себе. Вистарчить для них і тих артефактів, що вже на кораблі. До того ж, не відомо як тепер поведуться замуриканці після такого нетактовного поводження з шаманом. Як-не-як він належить до вищої касти, яка має значні впливи на суспільство. Тому, ухвалили стартувати з самого ранку.
Морфей приніс яскраві сни про Землю, рідний дім та зустріч з покинутими сім’ями.

Іван ще міцно спав. Грудна клітка піднімалась і опускалась рівномірно, обличчя порожевіло. Товариші зібрались у його каюті, але ніхто не наважувався розбудити навігатора. Усі з нетерпінням очікували , коли він нарешті прокинеться.
На кораблі провели передстартову підготовку, протестували основні та дублюючі системи, упакували та надійно закріпили вантаж. Сьогодні вони прокинулись досить швидко і встигли зробити добрий кавалок роботи. Час від часу хтось заглядав у Іванову каюту, щоб переконатися як він.
Тепер, коли більшу частину підготовчих робіт зробили, залишалось діло за малим: розрахувати і прокласти курс.
Іван заворушився, повернувся на бік, обійняв скуйовджене одіяло, наче власну дружину. Здавалося він не збирається прокидатись. Але ні, відчувши чужу присутність, він різко обернувся і сонними очима глянув на товаришів, які півколом сиділи поруч з ліжком.
Ну нарешті! – голосно сказав Антоніо, - Ми не могли дочекатися коли ти прокинешся. Як себе почуваєш?
Астрофізик не відповів. Він дивився на друзів широко відкритими очима.
Він ще не відійшов, - висловив припущення Євген, - Я щось таке чув, ніби мозок в першу чергу починає руйнуватись після смерті…
Тіпун тобі на язик, - тикнув Антоніо.
Та я тільки… - знову почав Євген, але замовк, зловивши сердитий погляд Йоганна.
Як ти друже? Ти нас пам’ятаєш?
Антоніо хотів підбадьорити Івана, похлопавши того по плечі, але навігатор спритно вивернувся від дружнього жесту, зірвався на ноги і, несамовито белькочучи, забився у протилежний кут кімнати.
Від несподіванки Йоганн впав зі стільця, інші двоє також відсахнулися, немов від чуми.
А я говорив…
Тихіше, з ним точно щось не так.
Іван бився об металеву стіну, пробував проламати її руками, царапав і ламав нігті. Голосно верещав. Поводився як божевільний.
Антоніо підвівся і сказав:
– Наразі, політ відміняється.
Можливо за кілька днів він відійде? – висловив припущення Євген, - Це ж не жарти: померти, а пізніше знову ожити. Кожного може перемкнути.
Навряд. Тобі його вигуки нічого не нагадують?
Та ні, нічого… Ні… Зачекай… Трохи схоже на розмови замуриканців…
Ото ж бо й воно… Здається, шаман підсунув чужу душу…
Вони вийшли з каюти, залишивши чужу істоту наодинці зі своїм новим тілом. У них знову залишились тільки два варіанти: залишитись на планеті і чекати дива, коли у зоряну систему залетить якийсь космічний корабель, щоб передати йому сигнал «SOS», або спробувати летіти навмання з надією колись натрапити на Землю, чи у більш обжиті території Галактики. Обидва з мінімальними шансами на порятунок.