1. Есенція
MBentefor — 17/06/2012 - 01:48
Збірка: Прогулянки зі Смертю
Сьогодні я бачив смерть.
Вона їхала в маршрутці поруч зі мною. Я довго дивився на неї, вдивлявся в риси обличчя, а тоді спитав:
– Я перепрошую, Ви – Смерть?
– Так. Я – Смерть. А що? – гордим й водночас ніжним голосом спитала вона.
– Нічого. Просто здивований бачити Вас серед людей.
Смерть відкинула за плече довге чорне волосся.
– Я ховаюсь від тих, за ким прийшла.
– Навіщо ж ховатись, якщо вони – Ваша ціль?
– А можна на "ти"? – з іскоркою в очах спитала вона.
– Можна. То чому ти ховаєшся?
– Бо совість не дозволяє забрати таку величезну кількість людей. Я розумію, що ніхто з них не має більше тут бути, але... я так не можу. Набридло все. Казала мама піти працювати медсестрою – так ні, мусила собі на голову проблем понабирати... А до першого відпускного ще десять років. Десять довбаних років! Ти уявляєш? Десять років ховатись від усього цього натовпу, котрий все більшає! Я не витримаю... Піду і сама себе впишу в розклад...
Павза. Вхідні двері прочинились. Подуло холодним березневим вітром. Я вагався між тим, щоб вставити навушники і пошуком фраз для розмови. Але Смерть сама продовжила:
– Хочеш, скажу тобі, коли ти помреш?
– Кажи, – подумалось про те, що майбутнє краще не знати – спокійніше житиметься, але цікавість взяла своє.
– Через багато років ти малюватимеш дах будинку на своїй дачі. В тебе трапиться інсульт, ти впадеш та розіб'єшся. Сховай мене!!! – раптово скрикнула Смерть і схилилась до моїх колін.
Я поглянув навколо, шукаючи те, що могло б стати причиною такої панічної реакції, і помітив молодого чоловіка, котрий щойно заплатив за проїзд і пробивався крізь натовп. Маршрутка продовжила їзду. Тоді я спитав Смерть:
– Чи можу я відвернути таке майбутнє?
Чорноволоса повернула голову і прошепотіла:
– Можеш, якщо нічого втрачати. Лише маєш піти зі мною.
– Куди?
– Мандрувати.
Якась бабця з переднього сидіння піднялася, а на її місце прудко сів чоловік, витягнув плеєр, сперся до вікна і заплющив очі (останнє я помітив по відображенню у склі, котре відгороджувало водія від решти салону).
– Він не побачить тебе, – промовив я.
– Що він робить?
– Дрімає.
Смерть піднялась, поправила строкату сорочку, подивилась прицільно на молодого чоловіка та різко й коротко вдихнула в себе повітря. Ніщо не помінялось. Лиш в повітрі запахло смертю.
– Мабуть таки не можна мені втекти від цього – що ж, доведеться відімкнути совість. Сподіваюсь, таким переходом в інший світ вдасться принаймні уникнути великої кількості свідків.
– Що? – перепитав я.
– Забудь. Ідеш зі мною?
– Іду, – над таким довго не роздумують.
– Тоді йдемо зараз. Ще заглянемо в одне цікаве місце – там і поясню тобі, що й до чого.
Ми піднялись з сидінь, протиснулись до переду маршрутки, я чемно нагадав водію за потребу спинитися на зупинці і ми вийшли назовні.
А в маршрутці серед інших людей були двоє, котрі з заплющеними очима схилились до вікна. Ніщо не помінялося. Лиш звільнилось одне сидіння, а в повітрі ще дужче запахло смертю.