про сукню, каблуки і людські почуття
Sofiyka — 18/08/2011 - 00:17
Вона була не така як всі. Дівчинка, яка ставилась до каблуків як до ворогів… Та вона мріяла, що колись, на балу, потанцює у бальній сукні…так….розкішній бузковій сукні…простій, але зі смаком…
Ну ось, бал. Всі щасливі, всі веселі… та де ж наша принцеса? Після урочистої лінійки дівчину ніхто не бачив, не чув…всі веселились, про неї ніхто не думав…
Високий Замок завжди заворожував своїм силуетом. Це місто було таким магічним! Поступово, серпантин за серпантином, НА КАБЛУКАХ, піднімався таємничий стрункий стан, який фактично не відрізнявся від ночі, яка огортала його. Ну ось, вершина.
«Тут я побачу весь мій Львів. Тут відчую те, що відчуваю в горах. Тут знайду спокій…»
Пусто. Ні душі. Всі святкують. А вона… вона сіла на камінь. ДУМАЛА, мріяла, захоплювалась. Серце віддалось повністю йому – ЛЬВОВУ. Дівчина була рада, що ніхто до неї не підходив, не шукав. Адже таке духовне зєднання з містом не можна припиняти. Їй захотілось стати пташкою. Такою білою голубкою…щоб літати… а ще краще – соловейком, щоб співати… Не їздити влітку в маршрутках, трамваях, не задихатись від смороду асфальту, повітря з вихлопними газами та всякою хімією… Полетіти високо, де відчуваєш лише чисте повітря, де є свобода, де радієш кожному промінчику сонця. Де не просто існуєш, а й живеш…
Сигналізація якоїсь капосної машини все такти перервала такі змістовні думки, повернувши до реальності… До цієї правди, що вона людина, що зараз в неї випускний, що попереду ще п’ять років навчання в університеті. А вона тут одна? Чому вона одна?
Мила, життєрадісна усмішка зявилась, коли ця принцеса спускалась з величного пагорба «Високий Замок».
Дивно… пройшло так багато часу, а вона й досі на каблуках… «Вау, все починає змінюватись так швидко» - думки не полишали її.
Повернулась до приміщення, де святкували закінчення навчального року друзі дівчини. «Хм, що ж, їм весело. Це добре.» - сказала вона сама собі, сідаючи в куточку приміщення. Вона була відсутня всього три години…
- Де ти була??? – запитала її, тепер вже колишня, однокласниця.
- Та так… - відповіла та, – дихала повітрям.
Вона була права – ніхто не помітив довгої відсутності. З усмішкою принцеса піднялась і пішла танцювати вальс. – «Е, ні, цього я на своєму випускному не пропущу!»
Коли нам погано, ми звертаємось до природи – тієї рятівниці людських почуттів, яку мали б любити сильніше, яку мали б охороняти. Якою мали б жити…
Дано: 26.02.2008 р.Б.