Сопрано раньої осені
Духм’яне, як меду цівка.
Ці руки– такі вже прошені,
Що ніжність, і та, уривком.

Кохана бога північного,
Вона поховає в тузі
І першого свого стрічного,
І кожну з усіх ілюзій.

Чомусь журавлі так високо,
Аж янголам гірше спиться.
Розкрийте долоні пристрасті –
Вже тягне крило синиця.

Птахи із рожевих синіми
Летять із “якби” у “треба”.
А осінь шурхоче тінями,
Лягаючи просто неба.