Гуляючи в саду, почуєш пісню ти:
Веселу і сумну, журливу і просту,
Але не в змозі я відповісти,
Веселі нотки просто линуть в пустоту:
Коли любив тебе я,
Ти не була моєю,
А як забув про тебе -
Тоді тобі я треба.
Співає двоє їх - закоханих людей,
Тоді, коли уже пора сказати: "Годі!",
Скажу я лиш одне, та вам не зрозуміть,
Що пісня ця була і буде в моді.
Бо як забув про тебе,
То став тобі я треба,
А ти ж ходила з ним,
З хлопчинкою отим.
Ти й не розповіла,
Що в ньому ти знайшла.
Замовкло все на мить, наколо тишина,
І сумно стало скрізь, та знову через мить,
Весела і сумна, журлива, голосна,
Попсова і проста, знов пісня та бринить.
Так, не розповіла,
Що в ньому я знайшла.
Сподобались мені
Слова прекрасні ті.
А особливо ті
Дарунки і листи...
Таке собі почув, гуляючи в саду,
Вона відповіла, подумала, і знову
Він докорять ій став, глузливо й навіть грізно,
Перетворилась в ґвалт тихесенька розмова.
І сміх, і сльози, й докори, й погрози,
Та сваркам тим нема кінця і краю,
Що вже не стерпів я, і з криком попросив:
"Будь ласка, припиніть, благаю!"
Та лине знов і знов
Ця пісня про любов.