Ніколи він не скаже їй: "Прощай!"
Не помаха востаннє їй рукою,
Не потече з очей його сльоза,
А на лиці не буде посмішки з журбою.
І не подивиться вона йому услід,
І не впаде від горя на підлогу,
Не буде побиватися за ним,
Не буде проклинать вона дорогу...
А коли ніч, не буде каганець,
В її маленькому вікні світитись,
І ( не повірите ) вона не буде
За нього навіть Господу молитись.
Не буде згадувать про неї він в дорозі,
Не дорікатиме він долі невблаганно,
І думка в голові не промайне:
"Як там тепер моя кохана?"
У цьому всьому віртуальність винна,
Що змусила забути про кохання,
Отак-то їхні долі й розійшлися,
Та залишилося лише чекання.
Реальність ця спотворила життя,
І все, що вньому, стало, все, пропащим,
Чого терпіти ці страждання вдвох,
Коли на самоті терпіти муки краще?