Спогад
Барабаш Тарас — 8/07/2011 - 22:40
Ти встала сьогодні, вмилась, зачесалась, нафарбувалась, глянула на календар і зловила себе на думці, що день усіх закоханих через кілька днів. А ти сама-самісінька. І враз на душі стало так сумно-сумно…і настрій зіпсувався на цілий день. Колеги по роботі питають: Катю! Що сталось? А ти їм: Та нічого! Звідки ви взяли, що щось трапилось? Ти нікому про це не розповідала. Навіть найближчій подружці. Ти вирішила, що тобі не личить ходити похмурою, ти ж зажди така весела, привітна, підбадьорюєш інших. Навколо радісні посмішки, бурхливі емоції, весна скоро. А на серці холод, від якого тисне у грудях і солоні сльози навертаються на очі. Ти вертаєшся з роботи через чуже місто, під вечір. Трохи страшно іти через темний парк, знаючи, що в радіусі кількох кілометрів ніхто тебе не знає. Зринають спогади, хоч так не хочеться цього. Як колись удвох, тримаючись за руки, вони ішли цим же місцем, він про щось розповідав, а
ти весело сміялась і захоплювалась ним. Красивий, розумний, дотепний Ви з ним говорили по телефону до самого ранку, ти просила його бути хоч на відстані зтобою, бо боїшся темряви. А потім…потім бісило, коли бачила пари, які гуляли вулицями. Так і хотілось підійти до якогось незнайомця і познайомитись з ним. Хоча знала, що ніколи такого не зробиш. Зате впевнена, що багато хто задивляється на тебе. Адже ти красива, стежиш за собою, одягаєшся зі смаком. Та вечорами, самій у пустій квартирі, начхати на туш, яка чорною смужкою стікає по обличчю.Ти плачеш, не в силах забути, те що було…