9.04.08 Київ - ?
Ірина Халепенко — 31/05/2011 - 20:52
Збірка: Замітки
9.04.08 15:27
Слухаю російські тексти на американський манер у виконанні білоруських панків під чеські гітари . Влипаю у жовто-поплямоване вікно четвертого вагону котрогось з електропоїздів Південно-Західної залізниці, що за Nну кількість хвилин має потягти мою цікавість у невідомому напрямі. Хоча, не в такому вже й невідомому, просто у якомусь із зазначених на павукоподібній мапі: Ніжин, Гребінка, Боярка, Трипілля – хто зна? Головне – це буде місце смерті мого чергового «А що коли…?» і народження 100 нових «А якщо…?», «Чому б не…?» і «Що буде, як я…?»
Така вже природа моя: найсильніший імпульс мого нервово-рефлекторного апарату – наївна дитиняча цікавість. Скільки пам’ятаю себе, мною завжди керував інтерес, потреба дізнатись і відчути мільярди досі незнайомих мені краплинок життєвого океану: смак дощової ночі на сходинах чужого під’їзду, шелест спідниць пристаркуватої консьєржки дерев’яними підлогами парадних, запах бензину й світлого пива на щойно вимитому двохтактовику, поцілунок весняного вітру через спітніле скло шолому, мелодію пульсуючої в унісон з гітарним ревом крові, візерунки загниваючих подряпин на продірявленій лівиці, гавкіт безпритульних собак і погрози безпритульних гопів чужого північного району…
Щоб не траплялось зі мною – добре чи зле, величне чи дріб’язкове – найсильнішою емоцією моєю була цікавість, потреба структурного аналізу пережитого й відчутого. І головне – жодного синтезу чи ідентифікації.
Це як їси із заплющеними очима і просто відчуваєш, що ось це – солодке, а це – кисле, не намагаючись вгадати креветки це чи шоколад. Узагальнення – накрут системи – краде в тебе можливість реального світовідчуття, тому ти просто розщеплюєш усе на атоми, і з заплющеними очима насолоджуєшся кожним окремим елементом.
Або як коли вмирає хтось, кого ти дуже любив, а ти замість ревти й жалітись на Всевишнього, депутатів, систему охорони здоров’я і кінець світу – раптом потрапляєш за скло. Так, наче це не ти у чорній хустині плетешся в похоронній процесії, і зовсім не твою частинку гробарі присипають вологою травневою землицею. Бо насправді тебе тут немає – ти за склом, де накрапає такий приємний теплий дощ і так свіжо пахне пошматований лопатами декоративний барвінок. І ці краплі, що озерцями запливають тобі під шкіру й цей п’янкий запах фарбують твої нутрощі у зелений. І тоді ти дійсно починаєш плакати… від усвідомлення наявності в тебе рецепторів.
Мабуть, якщо я сама колись–таки зберусь відкинутись – то зроблю це виключно й цілковито з цікавості або ж через неї… Хто зна, що чекає мене на тому кінці випадкового маршруту!
17:29.
Фастів. Повільно минаємо рожеву адмін будову. У нашій державі така іронійна традиція фарбувати офіційні установи у жовто-рожево-підарські кольори - упаковка натякає на вміст чи як?
Посміхаюсь на прощання сумним плямистим новобранцям, що сидять на своїх пісочно-проносових клунках і сумно жують сумні батьківські яблука. Взагалі, я терпіти не можу людей у формі, але ці – ще не зомбовані – тому посміхаюсь. Та й зрештою, вони все одно мене не бачать.
Я люблю спостерігати за людьми, коли вони мене не бачать, ловити їх погляд у дзеркалах метро й півпрозорих вечірніх вікнах-вітринах. Особливо це вставляє в метро. Напружені, заклопотані homo sapiensи у ці 5-10 хвилин тунельної бездіяльності по вуха пірнають у вир своїх думок, забуваючи набрати в легені повітря, затулити носа й одягти ласти – тут вони є справжніми. Шматки їх реальностей струмочками стікають у спільний безбарвний потік експресії, що вакуумними хвилями рухає усіх цих персонажів в єдиному напрямку. Усе автоматично й одноманітно. Ніхто не зважає на тебе, і ти не зважаєш ні на кого. Хоча стоп! Я якраз намагаюсь зауважити когось, щось особливе, всмоктати чиїсь враження і відчуття.
Це дуже легко в метро, коли ваші очі зустрічаються у дзеркалі дверей. Його вогнисті цятки дивляться внікуди, у вакуумну порожнечу тунелю. І в них, у цих цятках, пазлами відбивається невідомий тобі світ: струнка чорнявка і поламана акустика, п’ятий курс фізмату й батьки з Тернополя, багаття у скаутському таборі й перший поцілунок у дев’ятому класі, зім’ята постіль і недопите горня чорної солодкої кави. А ще він читає Сартра і слухає Pink Floyd i Rage. Іноді думає про глобальні проблеми всесвіту і ядерну зиму, вираховує можливість закип’ятити світовий океан і кількість вареної риби, що опісля припаде на кожного мешканця Землі.
І байдуже, що насправді він – менеджер-економіст із професійним надбанням геморой + імпотенція, а ще сердечник і музику, тим більше з ухою, терпіти не може. Байдуже, що усе накручене тобою не існує в цьому вимірі реальності. Як там було у позитивістів – реальне те, що можна відчути за допомогою рецепторів – чи щось таке. Але ж я дійсно відчуваю краплини вологи на губах після холодного поцілунку чорнявки, смак дешевої розчинної кави з рафінованим цукром, випари киплячого океану і аромат вареного лосося. Біль, відчай, радість, любов, що оселились у комірках його нутрощів через порт вогнистих цяток проповзають у лабіринти моєї свідомості. (Такий собі блютуз ).
То яка в дідька різниця чорнявка то була чи білявчик-гей, розбита акустика чи поламаний калькулятор, Сартр чи Економікс?!! Головне не те, як мій думковий перекладач адаптував інформацію – важлива її наявність і справжність як така.
Іноді бувають у житті якісь безколірні смуги, коли світ стає прісним і нецікавим. Тобто все наче як завжди, а може й краще, а тобі здається ніби ти у заїждженому серіалі, який дивилась ще твоя бабуся, коли тобі було 5 і відтоді ти бачив його разів 10. Не бентежать запахи і доторки, не дратують образи і насмішки, не заздриш колегам, не ревнуєш коханих, не відчуваєш смаку цитрин і взагалі починає здаватись, що насправді зовсім і не живеш. Принаймні точно не тут. Така собі втрата відчуттів. Потреба у гіперреальності чи що?
У такі моменти, – а у мене, зізнаюсь, хандра буває частенько, – я вирушаю на полювання. Таке собі вистежування чужого досвіду.
Спускаюсь у підземку, вмикаю голосненько музичку і розставляю засідки на ваші емоції.
Ловись, рибко, велика й велика!