Збірка: Придибеньки веселої Женьки
Сергійко і Василько – мої сусіди. Хлопчикам по сім років. Вони великі друзі, а в друзів завжди багато ідей. Весною, коли тане сніг і приходить тепло, в кінці наших городів – на низині – всю леваду заливає тала вода, яка стоїть там майже все літо. Пів левади вже заросло очеретом та верболозом. Отож хлопці, не довго думаючи, взули батьківські рибальські чоботи. Взяли вудки, щоб порибалити; Сергійко прихопив бабині ночви на коліщатах, в яких вона вивозить гній з-під худоби. Подалися на кінець городу. Ночви зіпхнули у воду, попхали трохи, поки було не так глибоко, та й повискакували. Правий батьків чобіт сповз із ноги Василька і уже стирчав, повен води. Сергійко, не втримавшись, упав у ночви на спину так, що батькові чоботи теліпалися зверху і вода з них текла йому в обличчя.
Один лежав ницьма поперек ночов і в одному чоботі, інший – догори ногами, дригаючи ними, щоб повернутися. Так вони вовтузилися, аж поки Сергійків батько, кремезний чоловік, не схопив довгу гирлигу із гачком на кінці та не побіг рятувати невдах. Спочатку виловив кумів чобіт, потім зачепив ночви, але вони, кляті. Вгрузли, то він спересердя, зайшов взутим у воду, схопив собі під пахви Василька та Сергійка, що теліпали ногами, виніс на сухе місце. Потім чоловік іще раз повернувся у воду, витяг ночви та й потягнув їх додому.
Василько, не одягаючи батькових чобіт, ледве ішов, відтягуючи покарання, бо із сусіднього двору уже лунав голосний Сергійків плач та бабині гримання щодо одірваного колеса від ночов. І він, зітхаючи подумав: «Оце так порибалили…»