Ностальгія
Ole_Lukoje — 27/03/2011 - 00:56
Я постійно повторюю те, що спогади - це єдине, що я маю, і це єдина річ, яку ніхто ніколи не відбере у мене, хіба що я випадково втрачу пам"ять, але, думаю, до цього не дійде :)
Іноді вмикаєш якусь пісню, яку сто років не слухав і одразу згадуєш все, що пов"язане з нею. Приємно згадати, що було, просто зануритись у спогади. Здається, що все віддала б, щоб знову переживати певні моменти, але в ті самі моменти я думала, що більше не витримую такого і прагну змін. Дурна така.
Згадується все, навіть те, як пахне повітря вранці при перших паморозках і як класно воно вдаряє в ще сонну голову..Згадую поїзд "Київ-Львів", що зараз уже став ненависним зі своєю звичною робочою публікою і алкоголіками, що люблять бігати по фляжку при кожній довготривалій зупинці, порушуючи і так відсутній сон.. Ще нервують студенти, що вічно соваються галасливими компаніями туди-сюди зі своїми здоровенними сумками, хоча я одна із них...
А колись, тримаючи в руках квиточка з написом "Сарни-Львів" і топаючи пізньої ночі на вокзал, я тішилась, мов мала дитина. Вранці, коли поїзд під"їжджав до ЛЬвова, мене охоплювало якесь дике емоційне збудження, а коли уже проїжджали Підзамче - настрій феєрично піднімався. Я уже могла милуватись з вікна на бруківку і старовинні будиночки, покриті снігом. Більшість власників тих будиночків ще спали - вікна світились де-не-де. На балконах стояли велосипеди, якийсь старий мотлох, на одному вікні я помітила забуте кимось горнятко, припорошене снігом...
Я заздрила власникам тих будинків, тихенько попиваючи чайок, який я купила в провідника поїзда за 2 гривні (поганенький, по правді кажучи, чай..), і мріяла про те, що колись я буду жити в цьому місті, і питиму каву, милуючись панорамою міста зі СВОГО балкона, який ніколи не захаращуватиму всіляким брєдом.
Перші нові друзі, перші концерти і величезні тусовки. Все здається таким чарівним та незвіданим, манить і манить... Щоразу ще більше нових вражень, нових знайомств, нових історій. Можливо, це все здавалось таким класним, бо було для мене новим?
Це була якась шалена гонка, здавалось, що я просто повинна знати все і всіх. Не пропускала жодної тусовки, жодної нагоди познайомитись з кимось. Почалось інше життя, яке приносило море задоволення.
Пройшов рік.
Сижу на площі ринок з пластмасовим стаканчиком гарячого вина в руках, як нині модно казати - з глінтвейном, якшо можна ту рідину так назвати.. На вулиці страшенний мороз. Ненавиджу глінтвейн, але об нього добре гріти руки. Єдине, що сподобалось мені в тому вині - то шматочок яблука, що там плавав (дуже хочеться сказати унило плавав, очікуючи своєї участі). Ледь не відморозила язика, доки його виловлювала)
Але все це було варте того, щоб сидіти на лютому морозі і спостерігати за людьми. Все інше вже було нецікаво і так банально. Лишилось лиш дивитись, як заливає старовинні будинки оранжеве сяйво ліхтарів. Слухати, як дзенькають останні трамваї, розвозячи змерзлих людей по домівках...
Мабуть, треба відриватись від лавки і йти "додому".
Казкові ілюзії про безкінечні тусовки і ейфорію розвіялись, як дим. Рутинність щоденного життя затягнула мене. Все давно уже розвідано...І більше не чарують мене нічні ліхтарі, бруківка і старовинні квартали цього міста. Ось на що перетворилась моя мрія, яка збулась.
Хоча.. Це місто все ще зачаровує мене. Десь там, далеко в моїх спогадах, де я виходжу з поїзда і стою на пероні, вдихаючи повітря з насолодою і скидаю зі свого пальта перший ніжний сніг, посміхаючись людям.