Фотографії останнього літа
VolodymyrGolod — 20/01/2011 - 00:17
1.
Відкриваю очі. Ті ж чотири стіни, що і вчора. Жодна не змінилась. Хоча
б трішки. І кава має вчорашній смак. Аж нудить, коли уявляю собі, що
завтра чекає те ж саме…
“Доброго ранку, Україно! Розпочинається новий день у ваших домівках і
у нашій студії” - мовив динамік радіо. Навіть дядько на радіо не
тішить чимось новим.
Повз монотонну вранішню промову диктора почувся дзвінок у двері. Хтось прийшов.
На порозі стояв мій друг Вася. Впізнав його не одразу. Хлопець
одягнувся за всіма нормами польського туриста і мав на плечах великого
горба, начиненого всякими дорожніми речима.
- Привіт ледарям! - з посмішкою трирічної дитини вигукнув Василь.
- Угу, привіт Вась…
- Поїхали на озеро!
- Я б з радістю, але маю справи.
- Та які справи? Ти ж тільки за комп`ютером сидиш і з креветками говориш.
- Та ну, не хочу я на озеро.
- Ну… Тільки на вихідні. В понеділок додому! Давай…
- Мені збиратися довго.
- В мене все є. Все, що має мати європейський турист!
- Європейський кажеш… - ще раз глянув на його одяг.
- Ну давай, сам не поїду.
- Добре, їдемо. Тільки трохи речей візьму і їдемо.
- Я так і знав, що ти друг. Ти дуже хороший і надійний. Друг!
- Ага. Почекай мене хвилин десять. Зараз вийду.
Власне кажучи і не мав на меті довго опиратись - спека спонукала до поїздки.
Тепер треба щось взяти з собою. Так. Озеро… Треба плавки. Треба
запасний одяг. Треба води. Напевно все. І телефон з плеєром.
2.
Автостанція уособлює всю нашу державу. Велика кількість автобусів,
розбиті дороги і дуже багато циганів. Коло каси дядько грає на
гармоніці. Капелюх у нього порожній. Жоден перехожий навіть і не думав
йому щось кинути. Я - зовсім інша річ. Ну ви ж знаєте, який я добрий,
яке у мене величезне серце і так далі. Вирішив, коротше, допомогти
трохи. Витягнув кілька копійчин і поклав до капелюха. Дядько на знак
подяки затягнув високу ноту і згодом продовжив грати свою баладу про
важке життя. Одним словом, міг я тішитися, що народився вкрай
благородним і праведним. Шкода, що за мною камери не ходять.
Василь мовив, що автобус вирушає дуже скоро і треба бігти за квитками.
Власне, цим ми і зайнялись. Тітка у кватирці люб`язно продала нам
квитки за підвищеними тарифами. Перед нами навіть дідусь з цього
приводу ледь не розпочав мітинг. Але все закінчилось одним всього
прокльоном. У нас же залишились свої проблеми. Як знайти автобус?
“Будемо йти і запитувати у пасажирів” - запропонував Вася. Так і
зробили. Питалися аж до восьмої платформи. Залишалося тільки придбати
трохи преси. Першим до кіоску підійшов мій товариш.
- У вас є “Високий Замок”?
- Ні, вже забрали.
- От так. Будеш, Васю, без газет. - глузливо бовкнув я.
- Ага. Якось проживу. Давай ти питайся.
- У вас часом не залишилось “Футболу”?
- Залишилось. Три гривні двадцять копійок.
Я поклав п`ятак і задоволено дивився на інші журнали.
- У вас не буде двадцять копійок?
- Ні. Копійок нема.
- Я здачі не маю.
- Ну тоді дякую - обурено гавкнув я.
Довелося повернути вже помацаний руками “Футбол”. Позаду стояв Василь
і всім виглядом показував, що дарма я сміявся з нього.
- Іди забери в чувака з гармонікою копійки.
- Та йди ти, Вася!
- Нема копійок. І читати нема чого. Хіба йди послухай трохи блюзу, як
вже заплатив. - з посмішкою говорив мстивий друг.
- Та відчепися ти. Все, ми квити.
3.
- З`їж печенько.
- Не хочу.
- Як не хочеш? З самого ранку не їв і не хочеш. Хлопці, скажіть йому,
що треба їсти вранці.
Ми з Васею розгублено глянули на тітку з внуком. Шкода, але ініціативу
проявив не я: “Хлопчику, я колись мав таку ж бабусю. Краще з`їсти,
повір!”. Його словами були шоковані всі присутні. В першу чергу я.
Якби знав, що буде така оказія, то не йшов би біля дикуватого друга.
Здається, він вважав сказане цілком прийнятним і навіть трохи тішився,
що у нього допомоги просять навіть літні жінки.
Так чи інакше, а ми гордo зайняли свої місця (які виявились на різних
кінцях салону) і полегшено зітхнули, коли водій дав старт нашій
подорожі. Сіре місто прощалося з нами. Навіть якийсь чоловік з дитиною
махав мені рукою. Може він махав не мені, але вийшло ефектно і гарно.
Аж на сльозу пробило…
Рінго вистукував свій знаменитий ритм “Ticket to ride” в моїх вухах,
повільно заспокоюючи голодну до преси свідомість. Трансовий стан
перервала дівчинка з валізою. Було цікаво, хто з них двох більший.
Напевно валіза.
“Допоможіть покласти нагору, будь-ласка” - почулось від меншої.
Пасажири ніяково поховались за газетами чи дачними капелюшками, тож
благальний блакитний погляд зупинився на мені. Не залишалось нічого,
як допомогти.
- А хто у Вас там?
- Як це, хто?
- Таких предметів важких не буває.
- Їх просто багато. Додому їду.
- А де це?
- Ой, краще Вам не знати…
- Напевно, що так.
З кишені почувся телефонний дзвінок. Це був Вася. Пасажири були
здивовані діалогом між початком салону і його кінцем. Це мало
виглядати, як символ єднання соціуму. Але кілька різких фраз змусили
сумного Василя завершити розмову. От, знову я образив найкращого
друга. Менше з тим, нічого телефонувати хлопцям. Пора дівчину завести.
Хоча це так, жартома кажу.
Якщо чесно, то Василь і справді ласий до осіб протилежної статі. Ще з
перших шкільних років знайшов предмет обожнювання і зображав пекельні муки
після кожного побачення. Зараз з її іменем асоціює тільки невимовну
скорботу. Якби в цьому автобусі нагадати йому про неї, пасажири до
кінцевої зупинки слухали б про нещасливе кохання. Результатом таких
оповідей мого шановного друга стають нові знайомства. Так Вася на
одній історії заробив прихильність не одного десятка жінок. Україна
має талант!
Дівча коло мене захоплено читало якусь книжку. Це привернуло мій погляд. Не скажу, що я також читав, але пильно вдивлявся у засіяні буквами аркуші. Навіть там, посеред чорного і білого кольорів було відчутно подих літа. Літо справді було скрізь. Його легкість пронизувала повітря і якийсь легкий дурман не дозволяв повернутись на землю. Така казкова невагомість буває лише влітку. А тим часом “Бітлз” проникали в мою свідомість все глибше. На мить
вдалось побачити Люсі. Тільки замість діамантів в неї був пірсинг. Це,
мабуть, сучаний варіант Люсі. Але не маю впевненості, що звучало б
гарно “Люсі в небі з пірсингом”. Ця думка пролетіла повз і вже ніколи
не повернеться. Люсі загубила свої діаманти.
Водій вчинив нечемно, збільшивши швидкість - я на той час рахував
пунктирну розмітку. Дорахувавши до 79, зупинився. Тут варто додати і
погану методику викладання математики у школах. Так чи інакше, а
подорож відривала від реальності все більше і більше. Нарешті я втік від себе! Всі
наступні події назавджи стерлись з моєї пам`яті - я заснув.
4.
“Прокидайся, лоботрясе!” - без ноти люті штурхав мене Василь. Як
виявилось, поїздка завершилась. Нема чого приховувати, я тому вельми
зрадів і радо почвалав до виходу. Раптом здалеку почувся ледь чутний
голос: “Допоможіть зняти валізу!”
Покинута жалюгідними дачниками-комуністами дівчинка знову поглядом
благала про допомогу. Зігнорувати прохання не зумів - допоміг.
Василько вже чекав на вулиці і з дурнуватою посмішкою запитав:
- Дівок клеїш?
- Та ні, валізи за ними ношу! Таке збочення маю - страх, як люблю валізи носити.
За якісь кілька хвилин ми з Василем стояли в кабінеті… гм, радше
комірці коменданта бази. Мій товариш очевидно тут буває часто, адже
досить легко розбірався з перешкодою (читай - комендантом) і тицьнув
пальцем на дерев`яний будиночок: “Будем жити там.”
В кімнаті було чисто, як в гостях. Скромні ліжечка і дзеркало в кутку
змусили забути про всілякого походження комфорт. Будиночок складався з
двох таких кімнат і не менш скромної веранди. Саме на ній я побачив
жахливу річ - знайому віднедавна валізу. Спочатку подумалось, що такий
тип валіз сьогодні в моді. Однак за валізою з`явилась її власниця,
ніяково посміхаючись до мене. Чарівна посмішка не була зайвою - інакше
здалось би, що це агент ФСБ. Останнім часом вони заходять на міг блог
почитати про “украінскіє настроєнія”. Та не думаю, що параноїдальні
думки про читачів блогу тоді були на першому місці. В той час цікавило
одне питання:
- А Ви казали, що додому їдете…
- Метафорично - почулось з усміхнених уст.
- Ну так, ми з Вами - брат і сестра. Метафорично.
- Еге ж, всі ми від Адама.
- Так, про це і мова.
Цим діялог завершився і я пішов спати в розкішне металеве ліжко. Та не
пройшло і хвилини, як збуджений чистим повітрям Василь закричав над
вухом: “Ти сюди спати приїхав? Гайда на ринок! Я стільки часу вже там
не був!”
У Василя якась неймовірна аура - він зміг вмовити мене. Ринок справді
вартував моїх зусиль - вже коло першого кіоску я спинився і придбав 20
пляшок коли. Навіщо? Мій супутник мав таке ж запитання. Я
спокійнісінько відповів, що це для великої мети - зібрати 20 кришечок
для обміну на настільний футбол.
- Футбол? Чи ти здурів?
- А ти вже забув, як з ми грали в дитинстві?
- Та то дитинство. Зараз люди пиво купляють - там гроші під кришечкою.
- Гроші я тобі позичу. А футбол стоятиме в мене у вітальні. - цїєї
аргументації стало досить.
Далі ми чвалали вже не так вільно, як до того. У обох було по 10
пляшечок чорної гидоти, що викликало неабиякий подив у перехожих. Між
тим Василько не припинив генерувати ідеї: “А давай в їдальню підем.
Тут дешево. І манну кашу дають…” - це прозвучало досить замріяно і я
пристав на пропозицію. Як виявилось згодом, годують тут насправді
дешево. Вже не пригадаю точно, але я, якщо не зраджує пам`ять, взяв
собі салат і відбивну. Натомість Василько з радісною гримасою замовив
три порції маннної каші - було видно, що збулась його мрія.
- Василю, тільки тепер не кажи, що я один максималіст.
- Тю, так це ж манка! Її так не вистачає в місті…
- А колу допоможеш пити?
- Нє-а.
- Ех, такий ти друг…
- А я її не купував - ледь почулось із наминаючої фізіономії.
- Ну я ж тобі безкоштовно пропоную!
Він був ласим на “халяву”, тому на мить припинив пережовування і
поглядом переконав, що хоч всі 20 вип`є, якщо на дурняка. Це тішило.
Однак я абсолютно не міг передбачити плану дій власного ж друга.
Доївши три (!) порції манки, він роззирнувся навколо, почухав потилицю
і відкоркував дві пляшки. Тоді підійшов до продавця і попрохав дві
склянки. Затим розвернувся на 180 градусів і повз наш стіл пішов до
дівчат. З невимовною галантністю привітався і, наче найкращий у світі
бармен, пригостив дівчат колою. Тоді не менш задоволено, ніж перед
вживанням манки, сві коло мене: “Ну як?”. Я усміхнено знизав плечима і
захоплювався його вмінням “вбити двох зайців”. Інколи в таких випадках
в мене починались приступи заздрощів…
“Сьогодні на дискотеці. В десятій” - почулось здалеку і Вася весело
підмигнув: “Все лише починається, друже!”
5.
- Ну як? - крутився перед дзеркалом збуджений Василь.
- Жалюгідне видовище, Васильку! - не відриваючи від газети очей відповів я.
- Ти навіть не подивився!
- А може не треба? Мені й так останнім часом всіляка дурня сниться…
- Та чесно!
- Ну добре - довелось підійти і собі до дзеркала - Ой, а як все ж
класно виглядаю - хоч на глянц фотографуй!
- Та не ти, а я! - розсердився красунчик.
- Ти? Ну, для “Високого Замку” підійде…
- Та ну тебе, я просто спитався, а ти агресуєш…
- Не агресую, просто смішно. Знов будеш з дівчатами знайомитись?
- Аякже! Літо надворі, поглянь!
- Піди зіграй в футбол, якщо літо.
- А дівчата… Ну… Це ж так… Це ж ДІВЧАТА!!!
- Ти мені нагадуєш Гітлера…
- Чим?
- Маєш дурну ідею і нею захоплюєшся.
- А Гітлер був великою людиною - замріяно і не досить вдумливо мовив Василь.
- Ну так. І Муссоліні, і Сталін, і Путін… І вся їхня…
- Тебе сонце розігріло - незадоволено буркнув друг.
- Кого? Мене? Ти краще колу пий замість базікати.
- Не хочу.
- Слабак?
- Ти мене дістав! Давай сюди свою колу!!!
Словом “слабак” його міцну волю можна було зламати за мить. Так
сталось і цього разу: Василь сидів з розгніваним виразом обличчя і,
долаючи природній бар`єр власного ж організму, заливався третьою
пляшкою. Після неї несподівано піднявся з ліжка, підійшов до мене і
гордо мовив: “Всьо! І хто тепер слабак?” - після чого його знудило.
Іронія долі - мого найкращого друга знудило на мою найкращу сорочку.
Інколи ці речі несумісні, як виявилось. Не розповідатиму про свій гнів
- це зайве.
Одним словом, я тепер знаю, скільки пити не можна. Залишилось на
дозвіллі визначити смертельну дозу ковбаси…
6.
Ця сумна історія трапилась вночі після нашого приїзду. Василь вирішив
мене, як найкращого товариша, взяти з собою на дискотеку. Ще здалеку
було чутно другосортні ритми іноземних виконавців. Вони спричиняли
неприродні конвульсивні рухи в натовпі. А це означало одне - я втрачу
чудовий вечір у поп-відстійнику. Хоч дівчатам буде на кого
подивитись…
Увійшовши, я відчув десятки поглядів на собі. Хоч і звик до ролі
“цукерки”, але стало насправді ніяково. Прямісінько перед нами
усміхались знайомі дівчата. Чомусь, моєї сусідки з автобуса не
побачив. А Василько здійняв руку догори і також розтягнувся в
посмішці. Підійшовши ближче, я відчув себе зайвим (не математично, а
психологічно). Мій товариш, натомість, досить жваво кинув декілька
компліментів і відвів дівчат за столик.
Гуркіт басів вельми тиснув на мізки. Досі здригаюсь при згадці. Так,
чи інакше, а Василь приніс багато дешевого вина. Це був той момент,
без якого не відбулося б того, що відбулось далі.
- Хлопці, а ви звідки? - голосно повз музику почувся дівочий голос.
- Зі Львова. А Ви? - пожвавився Вася.
- Здалеку… - спокусливо завернула очима.
- Певно не з цього світу. - все солодив розмову Василь.
- Не з цього… Давайте потанцюємо!
Веселі молодики влились у натовп, а я залишився сидіти, посилаючись на
біль в нозі. Здавалось, пронудьгую цілу ніч. Але всю нудьгу прогнало
невеличке диво в капелюшку. Це була дівчинка з автобуса. На цей раз
без валізи і в пречудовому вбранні. Один її білий капелюшок змушував
блідніти все навколо. Легка, але від того не менш вишукана чорна
сукенка надавала нейовірного стилю, особливо в порівнянні з усіма цими
жалюгідними клубними дівчатками. А ви вже бачили їхню засмагу? Навіть
не знаю, що це нагадує більше: бронзові пам’ятники чи афроамериканців.
Не знаю також, може це дурна точка зору, але бліде личко виглядає
набагато приємніше.
І все ж неймовірно, яка краса! Навіть здалось, що Кеті Перрі на мить
перестала цілувати дівчат і завмерла в тиші. Втім, мого захоплення не
поділяли інші. Вони одразу помітили, що дівча прийшло не за адресою.
Звісно ж, на дискотеку треба йти напівоголеному і обдовбаному - інакше
ідіот.
Вона розгублено роззирнулась і підійшла до мене. Я голосно привітався
і з невідомої причини залився вином.
- А ви не бачили дівчат…?
- Там - вказав на танцювальне коло.
- Гаразд, почекаю тут.
- Хочеш вина?
- Ні, дякую.
- А чого ти така чемна якась?
- Та я… Не цей…
- Мала! Це дискотека!
- Ви п’яний?
- Не уявляєш наскільки, мала. Мене привів отой Вася. Хочу його набити.
То не вино - то фігня! Скажи йому, хай принесе нормального вина. І
дівчат!
Вася якраз підійшов і запросив дівчинку на танець - це мене не
зупинило. Як уже казав, пити не вмію. Тому підкрикуючи побіг за
Василем, вимагаючи віддати дівчинку. Товариш безцеремонно зацідив мені
в пику і далі не трапилось нічого цікавого.
7.
Наступного ранку ще не зовсім тверезий, я здійняв пафосний галас на
базі. І Василь лише підтримав мене…
- Я викликаю Вас на сатисфакцію, прошу до столу!
- Чи в пінг-понг програти хочете ви знову?
- Переможцем народився я - беріть ракетку.
- На перемогу вашу я б не ставив і монетку.
- Помилуй, менше слів!
- Сарказм чи гнів?
- І те і те. І ти все ж програєш!
- Тільки й гру цю знаєш.
- А що ще я повинен знати?
- Всього лиш серце треба мати!
- То я каміння ношу в грудях?
- А що ж іще?
- Ваші кліше.
- І які ж це на цей раз?
- Розпустник, ловелас…
- Бо ж так воно і є!
- То діло не твоє!
- Залиш порядне це дівча!
- Око богиню в ній вбача!
- Брешеш, негіднику паскудний!
- Не такий вже я і брудний!
- О, шановний, який же ви рагуль…
- Ловіть! Двадцять один на нуль!
8.
Діалог був абсурдом, як і мій стан в ті хвилини. Хотілось десь утекти.
Таке враження, я приніс найкращому другові і доволі милій дівчинці
вдосталь болю. Соромно…
Єдиний притулок, куди можна було піти - це пірс. Ввечері
відпочивальники не так вже й часто виходять на нього. Але цього разу
просидіти на самоті вдалось не довго - тишу зруйнувала дивна дівчинка.
Гнів і сором пронизували кожну клітину.
- Це ти?
- Я.
- Прийшла мені мстити?
- А Ви безпечний вдень - чого мені боятись?
- Хто тобі таке сказав?
- Сама знаю. Ви мені ще в автобусі сподобались…
- Ти прийшла це сказати?
- І це теж.
- Що ще?
- Просто порозмовляти…
- Я зараз не в стані вести діалог.
- Тоді помовчимо.
В її очах відблискувало вечірнє озеро. Чи то її очі в озері? Так чи
інакше, а видовище неперевершене. Щохвилини я все більше розумів,
наскільки образив вчора це маленьке диво.
- Ти мені теж подобаєшся. Вибач за вчорашнє. Я не хотів. Просто не вмію пити.
Веселі кришталики глянули прямісінько в душу: “А ти просто не пий.”
- Не буду. І ще раз вибач мене.
- Пусте, забудь. Якби не ти, я б не донесла валізи.
- І справді. А якщо серйозно, що в ній?
- Всякі дрібниці для подруг.
- А їм не соромно?
- За що?
- Чому вони не взяли ці дрібниці самі?
- Вони приїхали раніше і попрохали привезти.
- О, то ти просто чудова подруга…
- Щось типу того. А в тебе є мрія?
- Еее… Дай подумати. Я хочу печива! Хочу гори вівсяного печива!!! О, так!…
- Припини. Я нікому не розповім.
- Та вона не така вже й таємна. Я хочу колись зіграти в справжній
футбол. Ну, з глядачами і на великому полі.
- Якась дріб’язкова…
- А ти що, хочеш в космос полетіти чи виграти якусь війну? Мрії можуть
бути і невеликими.
- Мрія - це має бути щось майже недосяжне.
- Ой… А хтось мріє про те, щоб слимаки почали повзати швидше?
- Ти неправий.
- Нехай. А яка в тебе мрія?
- Я хочу стати зіркою.
- От дивина! Як і кожен другий на цій базі…
- Ти дивна людина. Все заперечуєш. А думаєш, нема казок із щасливим кінцем?
- Не читав.
- Тоді ти нічого не читав.
- Не читав. І не носив валіз.
- Припини!
- А як не припиню?
- Я піду.
- Думаєш, я Вася? Думаєш, триматиму тебе?
Щось здригнулось в повітрі. Не знаю, чи вона плакала. Але бігла швидко.
9.
Сонце знову повільно прямувало вгору, виходячи на сцену вистави
“День”. Декотрі відпочивальники ще мирно хропіли в ліжках. А я відчув
гостру потребу вийти на вулицю. Коли одягався, помітив в шафі свого
старого друга - фотоапарат. Дехто необережно йменує його “мильничкою”.
Таке враження, я один його люблю і ціную. Знали б ви, скільки
визначних подій він може пригадати! Звісно, це вже ветеран - йому
далеко до сучасних цифровиків. Але таке можна сказати і навпаки -
цифровики не часто передають емоції.
Вирішив цей день провести з пластмасовим другом і пошукати приємних
пейзажів. Вже виходив, як почув на веранді голосну розмову Василя і
дівчат. Страх, як не хотілось вітатись з ними. Вирішив просто кинути
неоднозначне “привіт”. Нажаль, це не подіяло - Вася спитався, куди
прямую.
- Йду фотографувати.
- О, де ти ту стару мильничку відкопав?
- А, лежала без діла…
- Зрозуміло, хай щастить!
- Дякую. Вам також…
На веранді ще довго тицяли пальцями і обговорювали мою поведінку. Мені
байдуже - не вперше.
Неоціненна радість була з того, що вдалось залишити всіх знайомих.
Вдалось вийти з будинку, вдалось уникнути дорікань, вдалось залишити
вдома мобільний. Що ще треба? Видалити сторінку “ВКантактє”, щоб ніхто
не питався, як справи.
Фотоапарат і я вкотре стали одним цілим. Ми чудово комбінували наші
вміння і це виливалось у чудесні фотографії. Варто підкреслити, що
такого рівня порозуміння не доводилось досягати ні з ким іншим. Чого
тільки ми не бачили цього сонячного дня: метеликів неймовірного
забарвлення, високі хвилі, безкраї поля і багато чого іншого. Звісно,
цих фото ніхто не побачить. Але скажіть, що б я міг робити ще цього
дня? Кажучи офіційною мовою, це певна терапія. І мій фотоапарат єдиний
у світі, хто не заводить розмови про любов чи на політичні теми.
Фотографія насправді може розрадити. Не обов’язково робити виставки чи
публікувати в інтернеті. Я просто йшов і з частотою туристів-японців
знимкував світ навколо. Було приємно, що деякі фото вийшли справді
чарівними. Шкода, але фотоідилія не могла тривати вічно. Зараз час йти
назад. Знов дурні питання і дурні відповіді. Або ж навіть питання без
відповідей. Як в інтернеті.
10.
Знаєте, я вирішив частково реабілітуватись перед усіма. Люблю когось
шокувати. От і цього разу став на порозі з коробкою цукерок і
м’якеньким ведмедиком.
- То мені? - засміявся Василько.
- То чарівній дамі!
- А, поняв… - тепер він намагався стримати сміх.
- Вась, тобі будуть цукерки, як і всім іншим. А це ведмежа - Вам.
Я простягнув м’яке створіннячко дівчинці. Вона ніяково відмовилась,
але погляди інших змусили прийняти дарунок. Затим хтось запропонував
перейти до сусідньої кімнати для чаювання. Веселі розмови “про ніщо”
зайняли увесь вечір…
- А чим ви займаєтесь? - запиталась перша.
- Вчимось, наразі. - багатообіцяюче прошепотів Василь.
- А ти забув про шишкосушильну контору? - весело додав я.
- Ну так, це моє хоббі. Я шишками живу! А ви?
- Шишками - ні. Також вчимось і всяке таке. Може вам кави?
- Залюбки! - я сплеснув в долоні.
- Перед сном кава шкідлива. Я б чаю… - мій товариш турбувався про здоров’я.
- Є чай. Зелений.
- О, це найкращий чай з усіх чаїв! Він не лише втамовує спрагу, а й…
- монолог про зелений чай тривав настільки довго, що я відключився.
Лише пригадую, що Вася увесь вечір тримав марку, використовував
словниковий запас на повну потужність і дивився в очі новій обраниці.
Наприкінці було аж сумно розходитись. Таке відчуття, що назавжди…
Вже в ліжку Василь невпевненим голосом прошепотів: “Я закохався…”
Відповідати не мав бажання, бо не вперше чув ці слова. Так і заснули…
11.
Цей ранок був особливим тим, що починався останній день відпочинку.
Погода була як ніколи липнева, що змусило хутко побігти до води.
Купання освіжило мої думки, чого не скажеш про Василя. Він до обіду
ходив сірий, як стіна. Це не вперше таке з ним - полюбляв бути жертвою
кохання. Його драматична мармиза досить кумедно виглядала на моєму
фоні. Мій досить нехудий стан виблискував всіма позитивними барвами,
якими міг. Та що там, я найкращий орел на пляжі! І все ж таки, де
камера? Борі Апрєлю можна, а мені ні? Ну і що з того, що я занадто
мужицький для екрану? Ніяк не мужицькіший від Шварцнегра, повірте.
Доки мій егоцентризм займався самогодуванням, сонце все більше
розпікало мізки. Не знаю, чи це, чи щось інше змусило сіренького друга
роззявити рота:
- На цей раз вже серйозно.
- …
- А я їй подобаюсь?
- Розправ крила. - не стримуючи сміху бовкнув я.
- Я гину, а ти “хі-хі” і “ха-ха”!
- Не кричи. Друже, мені плювати на всіх твоїх дівчат. Вони тільки
забирають гроші, які я тобі позичаю. Але у всякому разі ти суперовий
пацан. От подивися туди, бачиш того модного? Він же ґей!
- На Мєдвєдєва схожий…
- А вже двох дівок вклеїв. Та ти на його фоні можеш в бікіні стояти і
все одно виглядатимеш мужніше! Так що давай, нічого не бійся. Ти
крутий!!! - загорлав я і хряснув Васю по плечах. Він кілька разів
легко підстрибнув, як Кличко перед боєм і швидким кроком пішов на
базу: “Я крутий”.
Добре, що хоч хтось займається корисними справами. Мені от в актив
можна записати лише гарні слова. А все тому, що останнім часом дивлюсь
новини. Знаєте, боюсь тепер дихати. Краще піти в бар, мабуть.
12.
Може Ви бачили кліп “Smooth criminal” Джексона? Так-от, щось схоже
трапилось в барі зі мною. Зайшовши, відчув на собі кілька десятків
поглядів. Можна було б пафосно вклонитись, як Дейв Гаан, але це
порушення авторських прав. Тому просто гукнув: “Мені 250!.. Яблучного
соку”. Солодкуватий бармен спитав, чи не хочу я ще чогось. Відповісти
довелось недобрим поглядом. Бармен посумнішав і налив склянку соку.
За сусіднім столиком сиділи двоє дівчат. Одна з них чітко вказала мені
мету свого приходу - притулила руку до підборідка і усміхнулась. Що
там приховувати, я теж скорчив пику в позитивній манері. Досить
непогана на вигляд, вона кивнула, запрошуючи за свій столик. Цікаво,
що досить довго ми дивились одне на одного з іронічною посмішкою. В
цьому була певна неповага. Мовляв, йди сюди, я тебе вполюю. Зазвичай я
не вважаю таких осіб людьми, здатними на почуття. А чи люди вони
узагалі? Радше, хижаки. Все життя полюють. Одним словом, вирішив
заперечно похитати головою. Затим допив сік і пішов. Позаду почулось:
“Нє, ну ти пасматрі!”
Не пригадуєте, з ким заповідав не кохатись Кобзар? З ними ж…
13.
Новий вечір перебирав владу над всесвітом. Я добряче находився з
фотоапаратом, а Василь не менш добряче находився з новою дівчиною.
- Привіт, як там амурні походеньки?
- До одного місця - плюнув Василь.
- Ну й вибаглива твоя дівка…
- Не те слово.
- От хай ходить, хай шукає хоч на міліграм такого ж, як ти.
- Якого? Та подивися на мене. Жалюгідний недоробок…
- Доробок. Може тобі ще раз показати модників?
- А ми з тобою бидло тоді?
- Ми нормальні. Просто бидла більше.
- А мені від того легше?
- Просто ще та не народилась, яка гідна тебе.
- Та перестань вже - нарешті посміхнувся Василь.
Почався дощ. Навіть не дощ, а добряча злива. Ми обоє змокли. Взуття
наповнилось піском. Та це аж ніяк не розсердило мене. Вася затягнув
пісеньку про 100 пляшок рому і вона згаяла увесь шлях додому. Це було
дуже весело! Мимоволі я подумав над тим, хто такий справжній друг. Це
людина, якій ти готовий завжди допомогти без умов. Це людина, яка
готова також допомогти і згаяти свій час на тебе. Бодай останню
хвилину. Тим вони і цінні.
14.
Як би Василь не намагався втекти від реальності, але завтра понеділок.
Комендант переконливо (міцним словом) закликав нас їхати додому. Єдина
відповідь мого товариша: “Ех блін! Чого так швидко все закінчується?”
Зібравши всі речі, ми з Василем попрямували до виходу. В думках вже
вирував загазований Львів, як відчувся холодний дотик. Думаю, ви
знаєте чий. Вона змусила затриматись.
- Зачекай.
- В тебе руки холодні.
- То я тобі подобаюсь?
- Ти гарна…
- Ти маєш до мене хоч якісь почуття?
Я не міг відповісти. Просто не знав, що промовити. Щось таке, що не
образило б гідність чарівної дівчинки. Але такого варіанту просто не
було.
- Ні.
- Чому?
- Мені треба йти. Дякую за все!
Навіть не знаю, що було важче: відкинути її долоню чи йти, не озираючись.
15.
Багато часу пройшло, справді. За вікном падає сніг. Не знаю, чи чиєсь
життя кардинально змінилось від того. От і я продовжую товаришувати з
Василем. Саме сидимо з ним, п’ємо зелений чай. Так, наче світ нікуди
не крутиться.
- А я завтра в гості йду, до дівчини. - по-дитячому щиро хизувався друг.
- До якої саме?
- До тієї, що відпочивала на озері. Ми знов разом.
- От щастить же тобі!
- А ти як там з Квіткою?
- Якою квіткою?
- Ну, твою дівчину з озера звуть Квіткою.
Не знаю, чи було помітно, але скалось враження, що я побліднів.
- А в мене з нею нічого і не було…
- Мені вже не бреши. Очі, як неонова реклама бігають.
- Я закохався. Також. Але не можу бути з нею…
- А, це через те?…
- Через те, друже. Ох, через те…
Ми ще довго базікали і годинник вдарив восьму вечора.
- Ну, все мені час…
- Дякую, що зайшов. І ще… - я дістав пакунок з шафи - передай це Квітці.
- Що в ньому?
- Фотоапарат.
- Ти свою мильничку віддаєш? Я навіть торкатись її не мав права!
- Вона мені вже не знадобиться…
- А, добре… Добре, передам.
В коридорі запанувала тиша. Василь вже йшов сходами вниз, як я гукнув:
- Я тобі казав, що ти найкращий друг?
- Ніколи.
- Ну то сьогодні сказав.
Не знаю, як так вийшло, але ми міцно обійняли одне-одного. Сліз не
стримували - востаннє не годиться.
- Давай, тримайся, Василю!
- Ти також. А що сказати Квітці?
- Не кажи. - я дав клаптик паперу - Передай ще ось це!
“Привіт! Не знаю, чи вірно вчиняю, нагадуючи про себе. Просто я хотів
вибачитись за свою поведінку влітку. На питання, чи Ти мені
подобаєшся, слід було відповісти інакше. Але я не міг, було боляче.
Зрозумій, хворі раком не можуть когось кохати. Це приносить біль. Це
як альпініст без спорядження - він приречений впасти. Тому краще не
лізти вгору.
…А минулого місяця я зіграв футбол так, як мріяв! Ти не повіриш, я
забив вирішальний гол і всі аплодували! Напевно, саме це режисери
йменують “хеппі-ендом”. Відтак тепер Ти маєш стати зіркою, неодмінно!
Казки зі щасливим кінцем таки існують, Ти казала вірно. Цінуй своє Завтра, бо Ти ще повинна багато зробити.
А ще я повинен віддячити - в пакунку фотоапарат і фотки останнього літа. Не викидай їх, будь-ласка. І зроби Василькові зеленого чаю.”