примара...
Мацко Ірина — 17/01/2011 - 11:33
примара...
По щоках примари повзла холодна, байдужа сльоза. Мабуть, остання крапля, що вичавилася з розбитого, роздавленого, пошматованого серця.
„Отак! Нехай! Байдуже! Що мені до нього?”
А на неї дивилися повні болю, муки, надії, любові очі. Вони ніби благали: „Не йди від мене. Залишися... Живи”.
примара мовчала…
Розкішна і впевнена у собі, вона сиділа на дивані, обтягнутому найтоншою шкірою, й роздивлялася золоту каблучку, котру щойно подарував кавалер.
А що вона могла сказати? Що зовсім не шкодує його? Що давно вже втратила спроможність співчувати, любити, радіти, а тому й жити? Що стала примарою? Хіба це вона мала сказати? Чи те, що колись сама так, як він зараз, благала, любила, вірила, надіялася, падала і знову вставала, відмивала серце від сліз і йшла на пошуки свого щастя. А воно було завжди примарливим. Наче міраж у пустелі. Вона ловить, а воно сміється і зникає. Чи розповісти, як колись вона - світла і щира - часто роздягалася, до останнього без сорому, без сумнівів? І від того світ ставав чистішим, від нього віяло теплом, ніби побувала у рідних обіймах.
А тепер вона сама роздягає. До останньої ниточки, повністю, а тоді… залишає на холоді, морозі… „Нічого – я ж вижила, то й вони виживуть. Зачерствіють лише, і все…”.
Від болю інших, влади, здавалося, стане легше, відчує хоч краплину солодкої насолоди, але… була лише крапля гіркоти, та й то на мить. „Але нехай, нехай хоч гіркота. Це ж краще, ніж зовсім нічого – порожнеча…”
примара думала…
Ось і цей, наступний її шанувальник. Чим кращий? Хіба тим, що отак, роздягнений, уже стільки часу стоїть перед нею і дивиться прямо у вічі. Ув очах таке тепло, що на мить їй здалось і вона зуміє зігрітися в ньому. „Так, він міг би зігріти, розтопити, відігріти її. Але… що потім? Знову голою на морозі? Ні! З мене досить…”
…того разу він не прийшов. Саме тоді, коли був уже майже поряд, коли в її душі відчинився замок і ледь скрипнули назустріч дверцята. „Не прийшов! Отак і треба! Все правильно… Я ж знала, по-іншому не може бути. Оце й усе. Досить! Он їх скільки мерзне під вікном. Просять, благають… Нехай, що мені до них. І він… не прийшов…”.
примара відчинила вікно й ступила у безвість…
У серці щось обірвалось і боляче різануло по всіх жилах та нервах…
Та раптом чиїсь руки підхопили її, притиснули до гарячих грудей.
- Хто ти? Ангел?
На неї дивилися ті самі теплі очі, але вже по-іншому – впевнено й радісно.
- Можеш і так мене називати: Ангел. Я став ангелом для тебе! Чекав тебе так довго, що став ангелом.. Я завжди буду на крок попереду. І я перший ступив туди, куди ти тепер… У твоєї зневіри не залишилося більше нічого. Вона розбилась, а ти залишилася зі мною… І так буде завжди…
Вона дивилася йому в очі. Повні кохання, повні надії…
З її очей скотилася крапля.
Невже сльоза?
Звідки?
Остання ж уже була...