Осінь, янголи...
Kate Holota — 14/10/2010 - 01:23
Збірка: ДзвінкоКалинове
Тепло її тіла лякало мене. Вона була близько.
Рукостискання, таке незвичне для жінок, цього разу було дуже доречним. Вона, така щира і привітна, ніколи б не здогадалася, що саме я завдам їй стільки болю. Її безмежне тепло лякало мене.
Тривала пауза не давала спокою. Рятував тільки бездоганний пейзаж осіннього лісу за вікном. Одинокі очі вдивлялися в глибину. Вони були безмежно самотні. Та кого те хвилювало. Вони шукали вікно, де хтось вже плаче. Де хтось чекає.
Вона заглядала мені в очі, не соромлячись своєї дикої щирості в погляді. Не боячись, що я вкраду шматочок правди в неї. Ніби й рада була поділитися. Її добра душа безперечно потрапить в рай.
Тривало таке щастя довго. День. Два. Чи рік. Хтозна... Та потім прийшов кінець. Солодкий, але мокрий. А крила в неї, як і в кожного іншого янгола, були з цукрової вати. І рум"янець її був, як завжди, на місці. Живучи в моєму хаосі душі вона не втратила його. Чи то може так бути? Тільки ще більше вкрилася ластовинням. Поцілунками Господа. Кому ж, як не їй, було їх носити вкупі з невинним рум"янцем?
Отак все просто бездоганно співіснувало в ній. Любов, щирість, дика байдужість, яка можливо була сплутана з чимось іншим... чомсь страшнішим. Та то, напевно, була тільки примара. Вона було примарною мрією дитини. Але дитина вже виросла, і більше не заплаче за нею. Примара лише тихо чекатиме в синій шафі свого часу. Бездоганного повернення дитини, втраченої в жорстокому світі.