Листя жовтіє, тому що люди стають заклопотаними восени і перестають звертати увагу на нього. Переважно всі радіють весняним квітам і зелені, а, коли приходить осінь, людей лякають майбутні зимові морози.
Листки висять на гілочці ніким не зауважені і стає від цього їм надзвичайно скучно і сумно. Через це вони хочуть стати подібними на сонце. Воно, таке жовте і велике, манить їх своєю сліпучою красою.
Вітер співає листочкам гімни радості і світла, а вони, довірливо тріпочучи під його мелодію, прагнуть звернути людську увагу на себе. Але всі заклопотано поспішають навздогін дням, які минають, і не слухають тихих голосів.
Починає падати дощ і з вітром вони манять листки поділитися зеленню. Сонце таке велике і жовте, тож маленькі мешканці гілок, віддають свою зелену красу тимчасовим гостям.
Так починається процес жовтіння.
Деякі листки соромляться свого вчинку, тому і не жовтіють , а червоніють. Їм здається, що зараз хтось з людей зупиниться і скаже: «Що ви робите? Кому вірите? Дощу і вітру? Сонцю нема до вас діла, воно восени покидає землю. У нього зимова сплячка!» Але ніхто не зупиняється, розмовляти з листям нерозумно.
Дерева не люблять жовте листя, бо почуваються зрадженими. Цілу весну і літо вони плекали пишну зелень, а тепер нате: діти, вітру і дощу повірили. Неподобство, та й годі. Тож вони і віддають вітру своїх обманутих вихованців і ті повільно спадають на землю.
Але де ж сонце? Де воно, таке жовте і велике? Не вниз падати треба, а вверх. Вітре, ти чого підводиш? До сонця, ввись, піднести обіцяв!
Та вітер мовчить. Через це листя на землі чорніє.
Дерева ображаються і обіцяють, що більше ніколи не будуть бавитися з листям. Але зимою, під теплою сніговою ковдрою їм починають снитися дивні сни. Вони скучають за маленькими зеленими пустунами і в сні з нетерпінням чекають весни, щоб забути про свою осінню обіцянку і, коли прийде тепла пора, спробувати почати все спочатку.