Прощання
Анастасiя де Лiонкур — 30/07/2010 - 06:09
А ти знову мені наснився… Сподіваюсь в останнє… І ти обрав ЇЇ… Навіть у моєму сні…
А мені вже не було боляче… Я вже не хотіла тебе вкрасти, забрати собі, не відпускати, не віддавати, сховати від усіх, цілувати і обіймати… Ні… Напевно, я вже почала виймати з душі одну за одною мільярд цих болючих голок…
Невже я знову почну жити?! Не у мріях, не у віртуальних листах, а тут… Тут, де найрідніші люди, які не роблять боляче, не міняють тебе на когось іншого… Як це робив ти…
Потрохи здоровий глузд бере верх над моїм розумом, і я починаю прокидатися, оговтуватися від цього чарівного оману…
А ти ж мав стати моїм спасінням! Ти ж мав змусити мене повірити у існування принців і рицарів! Це повинна була бути казка! А вийшло пекло…
Я хотіла до тебе! Я хотіла занурити свої пальці у твоє чорне густе волосся! Я хотіла відчути смак твоїх губ, тепло твого дотику! Я хотіла втопити минуле, біль у твоїх сіро-блакитних очах! Я ХОТІЛА ДО ТЕБЕ! Я ХОТІЛА ТЕБЕ! Я ХОТІЛА З ТОБОЮ! ЗА РАДИ ТЕБЕ!
Але тепер єдине, на що здатне моє зболіле серце – за сотні кілометрів шепотіти твоєму: «Про-ща-вай…»…