Червонороті сливи
RomsonDead — 25/07/2010 - 14:28
Вірші про природу – це агро-вірші!…
Коли купуєш дім – дивишся в першу чергу на його стан, придатність для проживання в ньому, звертаєш увагу на рік його зведення, забезпечення санвузлами (враховуючи наявність газопроводу), на інтер’єри з вікон, на сусідів, врешті-решт, але коли купуєш хату саме таки в селі, то основну масу своєї уваги витрачаєш на розмір городу, саду, подвір’я!.. – вічна провінційна істина, як-не-як!
Сусіди виявились більш-менш нормальними (принаймні в плані психіки, тобто ніяких відхилень: з права – добропорядна сім¢я: батько – високопрофесійний тракторист, мати – домогосподарка, діти – є; з ліва: дід та баба – вивчили дітей в Києві, доживають своє життя в селі, бояться великого міста, кричать на неслухняних курей, крадуть горіхи – ну все як я сказав – гаразд! Ті, що з ліва, в перший же день попередили нас:
- Ой, ви ж дивіться, діти, бо ця хата притягує зло! – прошептала баба. І навіть не знаю чи була якась риторика, чи підозра (на нас) в її словах тоді, але наступного вечора мене все ж потягло до тієї хати – самого!..
Сіра, без жодних смаків та присмаків пудра вже осідала між деревами на землю (залазила навіть в траву) – приносила вечір. Я вирішив не йти давно запиленими вулицями й нічого з собою не взявши побіг до нашої нової хати долиною: забіг в траву – зустрів там росу й привітавшись з нею скинув взуття – взяв в руку; зустрів там кілька сотень дерев – потягав декілька з них за гілля; більше я нікого там не зустрів – побіг далі…
Дерева, крізь які просвітлювалось жовте квадратне сяйво – ввімкнене в вікнах світло, все ще не відпускали мене – чіплялись гострим гіллям здираючи смужки шкіри, та втім це дрібнички в порівнянні з фігурною викруткою під ребрами, наприклад… Ноги несли мене по закрученій стежці, що нагадувала собою дівоче волосся. Ноги бігли. Мене. Підганяли. Самі себе…
“Ой, ви ж дивіться, діти, бо ця хата притягує зло!” – прокручував подумки я бабині слова й починав бігти від того ще дужче/ще ближче до неї!
До невидимих електромагнітів хтось посилював потоки живлення з кожною наступною секундою – вони починали притягуватись один до одного щільніше, ноги починали напружувати свої м’язи сильніше, та так, що моє власне серце почало захлинатись гарячою кров’ю, а легені – свіжим повітрям… Я хапав його неначе риба і плив далі: ось вже закінчуються дерева, починаються сусідські городи – спробую віднайти свій!
Сіра пудра псувалась на очах – чорніла, ставала важчою, блукала між пальцями та у волоссі, щось нашіптувала у вуха – та я не слухав того. Підійняв свій погляд вгору – подразнене, почервоніле небо розпливалось безоднею, ховаючи моє сонце глибоко в своїх хворих чорних хмарах – скоро ніч/скоро дощ! Сезон…
А ось і наш город, - звернув я на нього увагу, - Гарний! – і тільки потім на… хату, а там… світло!
- Що за?.. – відверто не зрозумів я і ломану вся на нього немов комаха.
“Мати ж не збиралася сьогодні до нової хати йти та й спить напевно вже; батько п’яний, бо вправно прокрутили якусь справу – воно йому зараз до одного місця – до серця!” – міркував собі я і чим ближче підходив, тим краще відчував в повітрі запахи чужих людей. Ось вже з городу ввійшов на подвіря – розправив крила, груди, зробив серйозним обличчя, зазирнув з вулиці до хати.
- О! А в нас гості… - промовив якийсь невідомий мені чоловік, що зшкрябував сапою в коридорі штукатурку зі стін і вийшов до мене.
“Батьки напевно ремонт одразу затіяли. Може робітників найняли, тай ті і працюють допізна, щоб впоратись швидше. Батьки ж в мене серйозні люди на селі – бізнесмени!” – думав я поки чоловік йшов до мене, але враз відігнав ці хибні міркування, коли побачив як він демонстративно не відпускав з рук сапку.
- Чого тобі, хлопче? – запитав він в мене й скривив своє обличчя в посмішку.
- А це вас мої батьки найняли?.. – все ж на всяк випадок запитав я в нього.
- Не зрозумів!!! – одразу насторожився той, щільніше стис в руці те, що тримав…
- Ну… ви нам ремонт робите? – вже не так впевнено продовжив я.
- Вам? – викрикнув чоловік, - Ха! – іонізовано він всміхнувся, - Як це вам?
- Ну… в нашій новій хаті… ми купили нещодавно!..
- Значить так, хлопак, слухай – це ми її купили, а не ви! Зрозуміло тобі?! – говорив він відводячи мене до літньої кухні, що розпласталась за кілька метрів навпроти будинку. я червонів, розривався від незрозумілої мені несправедливості – адже ми її купили!, шукав в кишенях слова – знаходив діри!
- А-а…
- Ось, - продовжував він говорити, тримати гостру сапку в руці, іншою щось діставати з кишені, - мій номер телефону – віддай своїм батькам. ми з ними, гадаю, вирішимо цю нескладну справу, а ти, малий, краще більше не лізь сюди! – і простягнув мені папірець. в нього були худі руки, занадто худі, як для людини з нормальними метаболістичними процесами, запилені штукатуркою з наших стін під котрою ховались його вени – напевно якийсь наркоман: нервує, весь час кидає повз мене погляди, боїться, щоб я до хати не заглядав – суцільне зло!
Як раптом чую за спиною холодні очі. чоловік ще раз нервово поглянув туди, звідки вони на мене дивляться й швидко відстрибує в траву…
“Дивний якийсь!” – подумав я, та за якусь мить і сам такий став, коли повернувся і побачив як якась розтріпана жінка тримала в руках ті холодні очі, що так інтенсивно дивились мені в спину вже понад хвилину й націлившись ними на мене тримала палець на спусковому гачку: ба-бах – почув я позаду себе, бо ж вже рефлекс самозбереження ніс мене на ногах городом вниз – а там долина, дерева…
Ба-бах – ще один постріл почув я в себе за спиною і впав у ріллю – проповз кілька метрів скуштувавши на смак адреналін та землю й знову зірвався бігти – зіг-загами! Зі свого городу в сусідські/з одного на інші/з городів в долину/в дерева/в траву/в росу/у спокій…
“Точно наркомани!” – подумав я, коли віддихався на березі чорної річки. Пішов по довгому дівочому волоссі, що нагадувало собою стежку, додому й вирішив, поки що, не розповідати батькам про те, що сьогодні сталось в нашій новій хаті – я ж вже дорослий, сам розберусь!
Гілля все ще торкалось мене, але вже не так агресивно – немов жаліло, пестило своїми сухими пальцями мою шкіру: шию, руки; трава ластилась до ніг; холодний вітер нагадував про те, що вже ніч/скоро дощ! В самій кофті вже холодно! Не сезон…
(Коли я добрався додому і ввійшовши до хати батьки запитали в мене:
- Де це твоє взуття, Сашко?!.
- Надворі залишив… - відповів їм я і пішов спати.)
Кілька наступних днів мої батьки кудись ходили, їздили, знаходили собі справи, щось в когось купували, комусь щось перепродували – крутились як завжди, а я сидів вдома і намагався нікуди не виходити, зіставляв план помсти та/або визволення будинку з рук невідомих мені наркоманів.
Якось батьки знову зібрались кудись їхати:
- Поїхали вже! – гукнув мій батько маму.
- Зараз, зараз… Щось Сашкові ще тре сказати! – і підбігла до мене.
- Що з тобою, синочку? Може захворів?
- Та ні, ма – все добре! – відповів я.
- Поїхали вже, Ганно!!! Йоклмн… - не вгавав батько.
- Та зараз, зараз! – а до мене: - А чому ж вдома весь час сидиш, нікуди не ходиш?..
- Все гаразд, ма! – повторився я.
- Ну добре… ми поїхали – будемо ввечері. Якщо кудись підеш – не забудь дім зачинити! Ключ на місце сховаєш!..
- Добре…
Щойно мої батьки від’їхали – я одягнувся й вибіг надвір, на вулицю – замулену пилом, зачумлену/зашумлену вантажівками і пішов тримаючи в кишені руки, а в руках – слова, на наступну вулицю, що носить містичну назву – Свердлова!
Покрутився неподалік від нової хати, викурив кілька сигарет, заїв запах сусідськими яблуками - щоб не викликати жодної підозри у батьків, як раптом на горизонті з’явився чоловік зі знайомими худими руками, що ховалися собі під теплим светром – знову вени сховав, падло!
Я придивився – точно він/точно падло, й побіг на долину – до дерев, до городів, з городу в двір: сховався в кущах малини, що саме понамокали від дощу, котрий небо лляло як з відра, на наші землі, цієї, та й минулої ночі.
Дістав з кишені мотузку, стис в руці…
Розтріпана жінка, що палила в мене того вечора з рушниці, безтурботно, не поспіхом щось перебирала в мисці, сидячи в дворі спиною до злоякісних малинових кущів з червоними стиглими ягодами, що сипались на землю разом з дощем під ноги від найменших доторків, від дихання самим гарячим паром…
Я прокрався трохи вперед – ягоди посипались на болото, ноги потоптали їх – потекла солодка кров… прокрався ще трохи, залишив ягоди позаду.
- Отримай, суко!… - проскрипів я.
- Ой… - озвалась вона й хотіла було розвернутись на мій голос, але мої руки вже накинули мотузку на її шию і напружили м’язи…
Її ноги здригнулись і перевернули миску, в котрій вона поралася, розсипавши червонороті сливи, що сьогодні вночі натрусив з дерев дощ для нас – господарів своєї долі!
Ввечері повернулись батьки й радіючи за нову виграну справу, накривали на стіл:
- Пишайся, синку, своїми батьками, та переймай таланти! – щебетала мати до мене, забитого на ліжко ( тримаючи в руці папірець з номером телефону наркомана?), - Ми ж на днях купили ще одну хату…
- Ще одну?!. – перебив її я.
- Так! Ще одну! І сьогодні вже перепродали її втри дорожче якимсь людям з міста! Ну, як ту, що на Свердлова… - щебетала мати накриваючи на стіл, поки батько поліз у погріб за горілкою та помідорами, - Відсвяткуємо, синку?!!
перший день весни 2010 р.