***
RomsonDead — 25/07/2010 - 14:24
Жила колись в Чернігівській області Леся…
-Називайте мене Леслі! – казала вона своїм друзям, що разу, коли переглядала мексиканський телесеріал, а йшов він виключно по понеділкам, середам та п’ятницям – як триразове харчування.
Розповіла вона якось мені одну історію про свого діда/про свою собаку, тобто про себе:
-Сиджу якось під вечір в дома, дивлюсь телевізор – не перемикаю! Всі мої десь розбіглись і полетіли від швидкості того розгону, що брали від самої хати. Це вважалось за норму – коли я ще була малою(ну, або ще не достатньо дорослою), мені частенько доводилось бувати в дома на самоті. Це коли всі рідні (ну,або знайомі) покидали дім, розходячись по своїм справам і я залишалась сам-на-сам з технологіями…
-Новітніми? – перепитав я.
-Малоінтелектуальними!… - зітхнула вона, - радіо могло лише тоскно заспівати, телевізор утнути - якусь дурницю, а годинник, взагалі – лише показати скільки мені залишилось…
-Доречі скільки годин?! – сполохнувся я, бо ж мав встигнути додому до десятої години, щоб батьки не сварили.
-Нуль!
-А більш точніше?!
-00:00!
-Ага, тоді все окей – розповідай далі, Леслі, - промовив я, коли заспокоївся думкою, що до десятої ранку ще більш ніж далеко/так далеко, що не долетіти, навіть якщо добре розігнатись, що там? – навіть якщо розігнатись від Лесіної хати.
Леслі вела далі, а я сидів навпроти і поглядав прямо в її очі наповнені квітами та дідовим алкоголем/вона надпила ще трохи – скривилась крізь слова і передала мені пляшку обплетену очеретом:
-Та раптом крізь романтичні, то надто емоційні, то надто сентиментальні звуки почув прокрадатись чужий шурхіт, лай, матюки і штахети від паркану перетворюючи весь мій телесеріальний настрій в ахи-страхи. Що там ? – поглянула я крізь вікно на двір, але крім тих самих звуків нічого не побачила.
Вибігла на подвір’я, - я повернув їй пляшку й залишився сидіти навпроти неї, - й перед очима поплили неначе кораблі: варикозні хмари, айва з вишнями під зображенням дощу, маленькі будинки в перемішку з великими будиночками, під ногами – трава з льодом та ще й повітря засмерділо м’ясокомбінатом, що знов розпочав свою роботу неподалік від нас з приходом нової влади/великої влади, з малої літери…
Я слухав її так, як ніколи нікого не слухав – в кожнім її слові я бачив сто снів…
-Соловйоу! – гримнула Леслі, побачивши, що я куняю.
-А-а?! Я слухаю, Леслі!!! – зірвався я зі своїх снів/з іі слів, і знову поглянув на дно її очей, туди, де росли пухнасті квіти червоного кольору. Ці квіти були настільки доглянутими,що їхнє сяйво запросто відбивалось на моєму обличчі, без всяких запитань – на сором’язливих(а я таки посоромився що ледь не заснув під час розмови) мордах часто можна зустріти колір м’яса – То що там далі, Лесь?
-Ну, уяви тільки собі – наш сусід, Німецьких…
-О-о…
-… висить на паркані, а мій Даня тримає його за ногу, мабуть щоб той не впав. Пес гарчить, слинить йому штанину, а Німецьких кричить до мене:
-Леся! Леся, пес… забери пса свого!
-Що, перелякався, Німецьких?! – і рушила до нього, - Даня!, - погукала на ходу пса.
-Та не те слово! Вже почав прокручувати перед очима все своє життя – пригадав навіть чим пахнуть клітинки з зошиту…
-І чим же? – Леслі привстала з крісла, щоб знову передати мені дідову пляшку.
-Синявою! – відповів Німецьких Леслі, а я подумав про те, що вона схожа на мелодію, не менше.
-Я підійшла, - розповідає вона мені далі, - До паркану, поряд з Данею стала, погладила, щось тихо йому сказала, - я не відводжу очей, - а до Німецьких:
-Ну, кажи вже, чого тобі?!
-До діда твого я прийшов… - тихо прошепотів він і озирнувся по сторонам чи бува ніхто його не бачив. Вжав голову в плечі, червоні руки сховав до порожніх кишень.
-Іди, Німецьких! Нема чого сюди ходити…
-Ну мені хоча б трохи – для розігріву.
-Ага, ти ще скажи, шо для апетиту!
-І для апетиту теж! – не здавався він і прохально поглядав на її квіти, котрі вона час від часу ховала – коли кліпала.
-Немає нічого, Німецьких – йди!
-А як є?!
-А як є, то не можна тобі – погубить вона тебе, ця горілка!
-Ет, яка. Переживаєш мо’?
-Йди…
-Добре, йду вже, йду. От тільки завтра повернусь з рушницею і пса твого живого вб’ю!
-Не сміши людей, чоловіче. По-перше – де в тебе та рушниця може взятись; по-друге – мій Даня побачить тебе з чимось подібним в руках, то так ті руки й відгризе!
“І будуть руки твої в кофті, пальцях і ранах ” – подумав я сидячи неподалік.
-Ех, Леся, Леся…
-Леслі я! – про констатувала я і згадавши, що в мене ж в плиті варяться крученики, побігла як навіжена, а Даня за мною. Їсти. P.S.: Німецьких провів очима солодку зовнішність Леслі до самої хати й взяв з землі криву підмерзлу палицю від зимовою вишні – Даня побачив це і спочатку всім своїм поглядом показав, мов:
-Чоловіче, таке не фуричить!
А потім ломанувся крізь захалустья що росло під снігом біля паркану/на нього, смертельно-смачного, на нього лоха класичного, утворюючи своїми гострими зубами вперемішку з його м’яким тілом зображення вальсу, з котрого Німецьких залив на сніг свої почуття в голос, котрі в голос не передаються аж ніяк – лише розпливаються червоними плямами.
Смачні руки…
“ В неї теплі руки! ” – встигав я помічати це, коли передавали одне-одному пляжку з малиновим вином з мякоттю і я торкався до її пальців.
Вона розповідала мені ще і ще/пили ми і пили/я торкався до її рук і торкався/ми засинали і засинали – принаймні я!, разом пригадуючи, як я колись зачитуватиму їй по вечорам своїх дітей – свої фрази, розповіді(history), романи.
Романи!..
Через кілька років ми роз’їхалися хто куди вчитись. Соловйоу – Мінськ, до тітки, на юриста; я – до Києва, ні до кого, ще не вирішила.
Нас розділяли кілометри; сітки доріг, в котрих можна блукати кілька вічностей підряд; зони; демісезони та їхні розкидані в лісах маски – осінні/в лісах, де бігали звірі вдягнені в якісний дерматин, з золотими наперстками своїх бабусь на пазурах, самки – з кораловим намистом перед деревами, як перед дзеркалами, нас розділяли думки, тому як вони, напевно, починали протерітчяти одні-одним/він – мені, я – йому і двічі навпаки.
Даня залишився з дідом, як тільки вечір, так він одразу гудів на місяць, принаймні перших кілька місяців, потім його послабило… крепке дідове вино, котре він додавав йому, псу, в їжу, щоб той легше переносив фальшиву смерть своєї хозяйки – Леслі, котра часто по вечорам відвідувала Рейв і чомусь сумно поглядала на місяць над дешевими наркотиками.
-Чому сумуєш, красуня? – заговорив якийсь, хоча і симпатичний, але не знайомий хлопець до неї, - Можна біля тебе присяду?
-Що, більше немає вільних місць? – запитала в нього я.
-Нема! – і ми обоє подивилися на напівпорожній зал бо ж час вже підкотився ледь не до самого ранку.
-Тоді сідай, - нейтрально процідила я і пригадала як я ходила в своєму смт на танці з Данею – коли до мене підходили незнайомі хлопці щоб запросити на танець Даня ввічливо їм пояснював, що робити цього не варто, і при першій же нагоді був готовий до того, щоб будь-кому з них відгризти голову і вилити звідти інвалідність їхнього мозку.
Всім, крім одного хлопчика, а імя його – Соловйоу.
Цей незнайомий називає себе Марком я відповідаю, що мене звати Леслі. Я відштовхую штовх трохи вправо, щоб він краще міг роздивитись мої очі, і кажу, що знаю те, що в його ліжко часто приходять дівчата/потужні дівчата. Він відповідає щось, що схоже на кшталт:
-Адже секс – це смачно! – і облизує свої сухі губи.
Я кажу йому, що це не правильно – те, що він засинає з однією дівчиною а прокидається з зовсім іншою і це його не дивує.
-Математична містика… - мляво виправдовується він і відштовхує штовх трохи вліво, щоб тільки був привід поменше поглядати в мої очі.
Я кажу, що не хочу заснути з ним а коли він прокинеться з іншою зрозуміти, що мене вже немає.
Де я, пушкін син?..
“Скотобаза ” – подумав він і ледь не заплакав, що я на нього не ведусь.
-Та годі тобі, пішли вже! – раптом не очікувано не те, щоб для нього а навіть для себе промовляю я це в музику/у ранок – штовх ловить у своєму напів-порожньому пузі відголосся і Марк бере його…
-Зачекай! – каже він перед цим.
… наливає в склянку і перевертає її зміст собі в голову.
Я тягну його за руку геть…
Ми вилітаємо в морок, котрий повільними рухами псують танці перших автомобілів на дорогах. Я тягну його за суху руку до високих будинків в двори і намагаюсь придумати якийсь геніальний розвиток нинішніх подій: під час тривалого прийому наркотиків смертність геніальних ідей перевищує народжуваність(від знесилення організму), але вже ж інколи для того, щоб підвищити їхню народжуваність потрібно скуштувати трохи смертності, тому я обережно запитую в Марка чи є в нього щось психотропне.
-Забув, - помацав себе поверхнево по кишеням, - чесно… В моїй правій руці знаходяться квіти. Вони от-от продеруться на зовні. В лівій – бокал іскристого, напівсолодкого – зараз розхлюпається в кров. Сп’янію – забуду кому хотів подарувати і з ким хотів випити.
-Не мели дурниць – ти вже п’яний в дрібнички(скла, цукру, відносин)! – підкреслюю я і ми, я і Марк, голосно сміємось і біжимо на порожній від людей дитячий майданчик.
З-за землі вже починає виглядати сонце з синяками – напевно вчора був важкий день і це помітно/і це не дивно.
Марк каже, що відійде на хвилинку он за оті гаражі відлити і я сідаю на гойдалку дивлячись в його спину, що віддаляється, віддаляється, віддаляється… Я відштовхуюсь від землі ногою і починаю гойдатись/дивитись як Марк блює на гаражі мертвою водою.
-Фак! – процідила крізь зуби і підійшла, але ні, не для того, щоб роздивитись його малюнки на іржавому полотні а запитати чи все гаразд.
-Чи все гаразд у тебе, Марк? – запитала я.
Відповідає:
-Так… - і витирає губи брудним рукавом(-рушником) свого светра.
-О,боже…
-А в тебе?
-Що в мене?
-В тебе все гаразд? – питає він в мене і я не зовсім розумію його логіку, - Ти ніколи не помічала що вірять в бога тільки ті люди, в котрих завжди знайдеться список в особистому житті?!
-Ти мудак/ти хворий, Марк!
-Так, я сьогодні про це думав на роботі: знаєш як воно буває, коли до кінця робочого дня звичайне гудіння витяжки або комп’ютера починає здаватись таким глибоким, немов довжина океану?!
-Точно хворий!
-Хворий, але ж геній! – не знається він.
-Геній, але ж хворий! – стою на своєму, - Пішов ти, геній! – кричу(і сама починаю йти).
-Дзвони, пиши, не забивай… - кидає слова мені в спину.
-Ага… - видихаю я три літери і не хочу навіть на секунду обертатись – паперовий сенс всьому цьому.
-Спокійної ночі, Леслі.
-Покійно…
В Мінську йшли дощі, а в Києві була я, Леслі, а отже якщо там була я, то про які дощі може бути мова?
Я прокинулась в другій половині дня від дзвінка в телефон:
-Альо, на… - відповіла я хриплим голосом.
-Ало! Добрий день. Це Леся?
-Ні! Це Леслі!
-Леся, вас турбує погранична служба Білорусії…
“Якої ще Білорусії?” – подумала я, а в голові:
-???
-Ви зараз в Києві?
-А ви, що, прогноз погоди не дивились, білоруси? – та коли після кілька секундної паузи з трубки я зрозуміла, що вони не зрозуміли ні чорта, додала, - В Києві! А вам чого?
-Тут така справа: ми приїхали до вашого діда, попросили продати нам собаку…
-Даню, чи що? – рвучко перебила я.
-… Даню, Даню. То Дід твій сказав, що пес не його, а онучки, а онучка – ви,Леся!?
-Я!
-Ну, ми взяли в діда твого, - чоловік уже перейшов на “ти”, - номер телефону. Хочемо пса твого купити.
-Якого “твого”?
-Того, імя якому Даня!..
-Даня, кажете?
-Ага. Так точно!
-А навіщо вам мій Данька?
-Баньдюків на границі ловити.
-Він мені теж потрібен, вдома – там теж, я вам скажу, злодіїв вистачає, от і буде мені діда берегти…
Після кільки хвилинної розмови з білоруськими пограничниками: я встала з ліжка; подивилась на себе у величезне дзеркало й зрозуміла, що виглядаю як тонка романтична мелодія; одяглась – зрозуміла, що виглядаю як d-n-b; накидала в сумку речей; зателефонувала в Мінськ – сказала Соловйову щоб той тягнув свій худий симпатичний зад у наше смт, і з думками, що хотіла б політати на літаку, побігла на автостанцію…
Уривок телефонної розмови з хлопцем, на імя Соловйоу:
-І, що, таки продасиш?
-Віддам!
-Навіщо?
-Нехай героєм стане!
-Нехай героєм у нас стає – не в Білорусії.
-Я вирішила. Чому саме так – Не знаю. Може внутрішні голоси/підводні течії?!
-А дід?
-А дід сам будь-якому злодію руки відгризе!
Смачні руки…
-Даню поїду проведу – а тож сам не дасться, - додала я.
-А як не захоче?
-Уговорю – поясню…
Прибула в смт. Пограничники зустріли й мерщій вести мене до Дані, щоб я з Данею попрощалась. Соловйоу ще в дорозі, от-от заїде в рідні поля на автобусі, а там і батьківщина, Леслі, Леся, Олеся…
“Завжди хотів називати її ніжно/ніколи не любив цю спаскуджену форму імені Олесі – Леслі – брудно якось!” – думав собі Соловйоу сидячи біля вікна, хоча якщо подивитись на цю ситуацію з іншої сторони, то сидячи біля пасажира: такого ж як і він/туди ж куди і він/з відти, звідки й він.
От тільки думки…
Підїхали до дому. Дід вже чекав біля воріт, а Даня вже летів до своєї Олесі – збити з ніг, прямо на довгу запилену дорогу і облизати весь її драм н бейс, солодкі руки, гірку від парфумів шиї.
Гірку…
-Що, любчику, віддам я тебе на добрі справи!?
-Так-так. Я чув, що м’ясокомбінат знову запрацював… - тоскно відповів він.
-Дурненький ти, Дань, на границю поїдеш – баньдюків ловити будеш.
-А як не зловлю? Як не моє це? Я ж не вмію – не проходив спец підготовки!
-Вмієш! Не придурюйся. А як не вмієш, то навчишся – ти ж найкращий!
-І ти ось так просто завжди з найкращим розстаєшся! – заліз він Лесі в душу. Та заплакала, притиснула його до своїх теплих грудей і прошепотіла:
-Вселенна сказала, що сто двадцять осіб зловиш, а потім помреш - в тебе ж рак! ти знав? ти знав!
-Знав, колись, а тепер забув… - відповів Даня.
Вже й Соловйоу приїхав: коли ми проводжали Даню, він, Соловйоу, вперще наважився мене обійняти, хоча напевно він мотивував це тим, що плакав дощ і було холодно…
Даня кивнув Соловйову крізь вікно машини пограничників і останній усміхнувся у моєму мокрому болоті.
P.S.:Через кілька місяців Даня втік з границі до нас в смт, звісно коли упіймав, як і пророчилось, сто двадцять баньдюків, включаючи ланцюги і їхніх нарко-сенидикатів.
Прибіг, щоб нормально померти…
Четвер 2010-року
(15 квітня)