Обіймів!..(попелюшки йдуть)...
Ганнуся — 29/05/2010 - 11:08
Збірка: Молоде - недосвідчене..
Писати навздогін і поночі - моя погана прикмета. Хоча й стала вже звичкою. Але ж ця ніч незвичайна...я б навіть сказала, надзвичайна...
Бо вона дощова і хмарна.. Бо постіль навпрочуд холодна і чужа. І немає кави. Бо надворі весна, яку мені зіпсували вміло, як ніколи. Бо з кожним днем не нова перемога, а нове розчарування. В людях. Сьогодні ніч надзвичайна. Так. Надзвичайно усамітнена. Самотня.
Бо проза пишеться і пишеться. Сама. Я її не контролюю. Тому і така недосконало-дитяча. Бо вірші пишуться лише банальні і про минуле. Бо вони жалібно-гордовиті. Так,таке буває. Бо музика слухається тепер народна ї українська. Бо на класиків забито. наразі саме так. Бо шалено бажається варити каву на двох і відчувати на шкірі запах. чийсь.Бо шалено хочеться, щоб було шалено. Щоб піти і заблукати. щоб цілувати пальці. Бо не можна. Бо зась.
Обійми поета. Які? Міцні і затишні, чи ніжні і трепетні? Шалено бажається міцних. Наразі. Тут. Довго. А обійми музИки? Чутливо-впевнені? Тонкі і ледь помітні? Щоб після тільки тиха мелодія. Серця. А скульптор? Як обіймає він? Турботливо, шануючи кожну лінію? Наче Бог створює Єву. Так?
Шалено хочеться обіймів. Щоб забути Всесвіт і щоб він про моє існування забув. Щоб надовго. І щоб без слів, а тільки сердечне биття. Шалено хочеться цілувати комусь очі. поглядом. Наче очі - останній притулок. Шалено хочеться мовчати. Не шукати слів. Наче все сказано подихом. Написано вгорі.
Попелюшки йдуть опівночі, злі мачухи лишаються, разом з гарбузами і одним черевичком в зубах. Хочеться робити приємно. Не виходить - забиваєм. їдем далі, пролітаючи цю станцію. Бувай!
Дідько!Знов не написалися вірші.
P.S. Пам'ятайте мої очі. вони справжні.