Тихі звуки роялю
Холодний чай — 7/05/2010 - 21:08
…З іншої кімнати було чути звуки роялю…Такі ніжні, немов твої поцілунки, такі впевнені, немов твоя згода…
Я піднявся, надягнув халат і пішов до тебе. Кімната була просторою, в ній легко поміщався білий рояль, та і сама вона була світлою, легкі кремові штори робили її медовою, а м’які крісла манили до себе. Ти сиділа в легкому, напівпрозорому халатику і терпеливо натискала на клавіші, очікуючи від них більше. Посміхалась. Я насолоджувався твоїм поглядом, твоєю красою, не бажаючи порушити цю мить, не бажаючи тобі лихого…Сонячні промінчики грались твоїм розкуйовдженим волоссям, а вітер, який приходив у кімнату з вікна, цілував твої найсолодші вуста. Я заздрю йому.
Врешті-решт, вона помітила, що я зайшов. Припинила грати. Посміхнулась. Піднялась з кріселка. Її довге, темно-каштанове волосся впало з плеча, немов не бажаючи покидати її. Красуня підійшла до мене. Пригорнулась. Як тільки вона хотіла доторкнутись до моїх губ, вітер з вікна перекинув вазу з квітами…
Він бушував у моїй спальні, не даючи мені спати. Під теплою ковдрою я сам самісінький. І вже не чути звуків роялю, і вже не твій одяг розкиданий поряд ліжка. Я піднявся. Пішов у сусідню, раніше світлу, кімнату. Вона була просторою, в ній легко поміщався білий рояль, але більше за ним ніхто не грав. Кімната віддавала сумом, а з вікна заносило краплі холодного дощу і сильний колючий вітер утворював дратівливу сцену.
Я підійшов до роялю. Його витонченість мені нагадувала тебе. Його ніжне лакове покриття мені нагадувало тебе. А червоні троянди, які стояли у вазі, мені нагадували твої губи. Я сів за рояль, підняв кришку і натиснув на дві клавіші…Твій голос. Їх звучання мені нагадувало твій голос.
Врешті-решт, я помітив, що з кімнати вийшла ще одна моя пасія. Вона взяла мовчки свій верхній одяг, залишила номер телефону на тумбі в коридорі та захлопнула за собою двері.
Звуки роялю. Вони змивали рештки не коханої. Вони забирали із собою рештки спогадів про тебе. Вони вбивали ту самотність…без тебе.
Прокидаючись зранку, страшно, це не почути твій голос, це не відчути твого подиху, і не побачити тебе. Страшно, побачити лише напис на дзеркалі помадою: «Пробач! Прощай!» Ця червона помада. Я її пам'ятатиму завжди. Вона назавжди залишила слід на моїх губах, і на моїх дзеркалах, які зараз завішені чорною тканиною.
Ти пішла. Але ти залишила глибокий слід на клавішах роялю, у його милих звучаннях, і замріяній кімнаті.
Ту, ніч я ніколи не забуду. Ні, ту, яка була тоді зі мною, я не забуду. Ти пішла. Закрила двері, нічого мені не сказавши. Не запитавши. Але ж ти була більшим ніж захоплення…
Рояль віддавав сумом…Його звуки мовчки ридали. Впивались у мою душу і виривали шматок за шматком, навіть не шкодуючи мене; вони кидали в душу каміння, а потім робили з неї порох і закидали свіжі рани.
Рояль. Кімната. Порожнеча. Гра світла, подих вітру. Поцілунок неба. Самотність.
Тихі кроки прибиральниці порушували тишу…