Просто йти!...
Spring Rain — 28/04/2010 - 13:49
Частина 1. «і я відповів, на поцілунки – поцілунками…»
Йшов дощ. Краплистий, холодний.
Морозною весною у парку віддавали стежки. Нікого не цікавить у таку погоду щось романтичне, а всіх цікавить лише тепла ковдра та гарячий шоколад.
Мокра лавочка і мокрий асфальт, сидить тихенько парочка, а на устах печаль…
Він сидить на одному кінці, вона ж на іншому, а між ними їхні речі: портфель, сумка, парасольки, куртка, кофта, шарф й серветки…
Вони заплутались, вони тиждень тому востаннє бачились, але це нічого не змінювало, ні пристрасті, ні щастя між ними вже не було…
Різким рухом вона зірвалась і почала швидко йти, він також зірвався і догнав її – обійняв…
-Не відпущу! – зірвалось з його вуст.
-Пусти! БЛАГАЮ пусти! – зі слізьми на очах вона вимовляла ці слова…
Боляче…їм обом – боляче. Не вичерпна біль охопила їх душі. Здається ж охололо їх кохання, але чому він її зупинив? Чому?
-відпусти…Ти мені цим самим боляче робиш…Як ти не розумієш?!
-Я не хочу робити тобі боляче, але я не хочу аби ти йшла…
-Я просто піду пройдусь.. Мені потрібен час, мені потрібно подумати.
-Давай подумаємо разом…
-Тоді скажи мені… - невелика пауза заставила його стримати біль – як це сталось?
-Вона просто підійшла до мене…- пауза її вбивала – а я…а я …
-А що ти? А ЩО ТИ? – знервовано сказала вона.
-А я не зміг її зупинити!
-Що було далі?
-Я не пам’ятаю, що було далі, але я заплутався…
-Я теж…Можливо підемо поговоримо додому?
-Напевне так краще буде…
Вона, вся мокра, взяла вологу сумку та парасольку, вони вирішили не відкривати її, а просто відчути морозність дощу…
Вони йшли – виснажені та втрачені, загублені та пристрасні. Вони занадто малі починати такі серйозні стосунки. Різниця у віці не значна, але зворотна. Отак просто один від’їзд зміг розбити їхні змучені серця.
І ось, вони мокрі заходять у простору та теплу до цього квартиру. Сьогодні це приміщення віддавало останні рештки їхнього кохання. Знявши верхній одяг, дівчина пішла на кухню…взяла чашку гарячої кави, яка була щойно зварена, і присіла біля холодильника. Він же ж похмурим поглядом і морозними почуттями вже не міг її заспокоїти, не міг зігріти.
Вона плакала. Їй більше нічого не залишалось робити. Біль та сум. Розчарування і страх. Страх втрати.
-Ти більше не мій…- тихо прошепотіла вона.
-Твій…та тільки поневолений…
-Не мій...
-Ти ображаєшся на мене? – подумав він, що ляпнув щось не те.
-Ображаюсь? – здивувалась вона. – Я ображаюсь? Що ти! Ні, я просто…просто вибачити тобі зараз цього не можу…
-Чомусь коли те дівчисько відкрило двері мого номера…в середині щось заніміло. Вона взяла мене за руку…а потім кинулась на шию…обійняла. Я думав, їй потрібна підтримка – я обійняв її. А вона…А вона просто розбещене дівчисько, взяла і почала мене цілувати…в середині все перевернулось…і я відповів, на поцілунки – поцілунками…
-ДОСИТЬ! – викрикнула вона.
-Досить? Думаєш, мені приємно розказувати це тобі?
-Не знаю…але не потрібно!
Вона поставила чашку на тумбу і пішла у кімнату. Закрилась там. Він чув лише похлюпування її гірких та солоних сліз. Сидячи під дверима спальні, він прокручував в голові різні слова, дивні для нього.
«Я тебе кохаю! Я ж повернувся. Я не знаю як так вийшло. Я заплутався. А чи не забагато «Я»?! Я не знаю, як заспокоїти тебе, не знаю.»
-не потрібно себе оправдовувати! Не потрібно! Усе вирішено твоїм відрядженням. – виходячи із кімнати промовила вона. –Можливо. Колись я вибачу тебе, Але не сьогодні, але не зараз…я кохаю тебе! Але вибачити зраду? Ні, серце моє не камінь…Пробач!
Вона взяла вже зібрану сумку з її речами і пішла до дверей його квартири.
-Я тебе кохаю. Пробач, за все хороше, за все, що було не так. Але я не зможу жити більше так…пробач!
11:11 Субота. 2010 рік. Рівне. Його квартира. Він сам сидить і заливається слізьми. Вже не раз пошкодував за сказане, вже не раз пошкодував за зроблене. Він не знав куди бігти, куди йти. Не було кому подзвонити. ЇЇ НЕ БУЛО! Її телефон не відповідав, а якщо і з’являвся на зв’язку, то короткі гудки руйнували відстані та їхні душі. Хлопець змучений, йому теж не легко. Він не очікував від себе такого вчинку, не очікував, що так легко зрадить, але зрадив…і попіл між спогадами, і бруд між щілинами серця – в’їдався все глибше і глибше…руйнуючи мозок та душу.
Частина 2. «У відблисках неба я бачив її погляди…»
12:15 Середа. 2013 рік Сполучені шати Америки(США). Нью-Йорк. Буффало. Головний офіс підприємства «International accounting association». Конференція по питаннях «Обліку та інформаційних правових систем».На цій конференції розглядалось питання про обмін досвідом між країнами, і направленням в Україну кваліфікованих спеціалістів з питань програмування. Ці особи були направлені в офіс України м. Києва у розпорядження керівника підрозділу установи.
15:45 П’ятниця. 2013 рік. Україна. Київ. Офіс того ж підприємства.
В курс справи вводять молодого, але імпульсивного програміста, років 20 на вигляд. Високий, худорлявий, чорнявий, синьоокий, приємна зовнішність напевне покорила не одне дівоче серце.
Він заходить до керівника амін-управління, кабінет був просторим, він нагадував йому комп’ютерний кабінет в школі, де він навчався, хаотично були розставлені столи, на них комп’ютери, біля кожного ПК стояв принтер, сканер, був підключений інтернет, все було зроблено по вимогам естетів. Грала приємна музика, класична; її улюблена.
За одним столиком, де не стояв ПК, сиділа маленька дівчинка з паперами і малювала.
-Ось це твій стіл. – промовив керівник. – а це буде твоя «колега», принцеса, справжня принцеса.
-А чому саме моя «колега»?
-Тому що твій стіл стоїть ближче до неї, а за нею доглядати треба.
-А чиє це таке хороше сонечко?
-Це маленьке, нашого головного бухгалтера і психолога за сумісництвом.
-А чому її в садочок не відведуть?
-А тому що там великі черги, а дитина вкрай спокійна.
-Зрозуміло. Можна виконувати свою роботу?
-Так, звісно.
Цілий тиждень він грався з малою, вона йому нагадувала своїм поглядом і скромністю його долю. Щодня він подумки перелискував все своє життя, але мовчав.
16:20 П’ятниця. 2013 рік. Амін-управління. Чоловічий колектив почав пліткувати про працівників, ну, пана Романа це теж зачепило.
-Романе, а ти одружений? – запитав, Олексій, найкращий програміст і компанії.
-Ні, ще не знайшов своєї половинки. – тихо сказав хлопець.
-О! ще один холостий! Ось в нас в колективі лише один Вовочка, намагався одружитись, але так просто отримав відсіч від нашого бухгалтера. – саркастично мовив Льоха.
-Саме тому він постійно в навушниках? Депресія?
-Ні, вони просто з батьком, нашим керівником в офісі Києва, одночасно закохались в молоду дівчину, а вона хороша «відьма» зуміла зберегти їхнє сімейне щастя і допомогти втриматись на плаву Вовчику.
-А що вона собою уявляє?
-Побачиш, насправді вона дійсно дуже хороша, ми щосуботи збираємось в її дома на пікнік, вона просто обожнює наш відділ і дружить тільки з нами. А в тебе як особисте? Кохаєш когось так віддано? – зачепило Рому за живе оці слова.
-Моє життя сповнене невдач, я багато зробив помилок. Три роки тому я зрадив свою кохану, з якою жив два роки. З того часу я переїхав у США, зробив кар’єру і я знову тут, але вже по обміну. В мене було багато дівчат, але вони були всі фальшивими копіями оригіналу. Я не знаходив щастя поміж роботи, поміж зрад. У відблисках неба я бачив її погляди, у чистоті гірських річок, я відчував, її дотик та турботу; у спекотному подиху вітрів, я мріяв, про її поцілунок; у м’якості землі, я слухав, її кроки…А вона тікала від мене, то в море, то в гори, то вітром ставала, то промінцем зникала.
-Ого! Здається, ще одне закохане…- прикро говорив Артур - А чому розійшлись? Невже вона тобі не вибачила?
-А ти її кохаєс? – сказала малеча.
-Я її зрадив…я не міг більше робити їй боляче…вона пішла. Закрила за собою двері, а я вбитий…я тоді не повернув її, і більше сліду не бачив за нею…Тоді я заплутався, а зараз Малечо, я розумію, я кохав її…
-Мама казе, со кохають лаз на все зиття…а ти дулак, со не повернув її…- серйозна Малеча.
-Не все так просто! – крикнув Вовчик.
-А я ж більше ніколи не закохувався, шукав її у поглядах інших, задовольнявся іншими, але то були лише заміни, фальш…а вона ота єдина зникла із мого життя…За це я себе не раз картав…
Відкрились двері, ввійшла дівчина, років 21-22, молода красива, але в очах печаль, Витончені манери, одяг стриманий – біла блузка і чорний сарафан, високі підбори підкреслюють її стрункість, а окуляри видають Ділову та серйозну жінку, але кохану і закохану.
-Принцесо моя! Де ти? – промайнуло з її вуст.
Малеча злізла з великого стільчика і підбігла до матусі.
-ну, що поїдеш з Денисом бабусю зустрічати?
-УЛЛЛААА!!! Бабуся плиїздзає!!!
-Ну тоді бачу, все вирішено.
-Пані Олено, а в нас новий працівник з’явився! – крикнув Олексій.
-Ммм…цікаво, щось я про це не чула ані слова. – здивувалась Олена.
Він дивився на неї і немов знову закохався, немов як вперше. Йому хотілось посміхатись, говорити їй слова кохання, але він не міг промовити ані слова.
-Здрастуйте! Я головний бухгалтер цього офісу і Вам безпосередньо прийдеться спілкуватись зі мною. Мене звати Олена Миколаївна, але для адмінівців просто Олена – легка посмішка злетіла з її уст і вона подала легко і витончено свою руку на знак знайомства.
-Еееее…ой…Я – Роман. Я працюватиму у Вас за обміном, програмістом. Ппприємно познайомитись…
-І мені теж. – посміхнулась вона Роману. Вона повернулась до Малечі. – Ходімо Сонечко.
Він був шокований. Таке відчуття ніби в нього на серці розлили банку меду, яка давно застоялась на поличках кладової кімнати. Він впав на своє крісло і посміхався. Він був щасливий вперше, за 3 роки. Раптом щось зірвалось з уст:
-А вона заміжня?
-Ех…буде ще один «Вовчик». Ні, вона не заміжня.
-А дитина…росте без батька?
-Скажу тобі по-секрету, її батько зрадив її, а вона пішла і не сказала йому про вагітність...переїхала в наше місто рівно три роки тому, згодом, через 6 місяців в неї народилась прекрасна дочка Рада, а ми її підтримували постійно…А той гад навіть листа не написав їй…і не зателефонував…Він не винен, вона так каже, вона кохає його, а він…А він звичайний парнокопитний…
-Нда…не весела ситуація…
Цієї ночі він не спав. Він не міг пригадати її… її обличчя, такі ніби знайомі риси, а ще цей голос, ніби він жив в його голові…Він подумав, що доля це просто капризне дівчисько…та ще й в голові крутилось 2 роки…
11:11 Субота. 2013 рік. Він йшов по коридору офісу змучений, невиспаний. На зустріч йому йшла Олена, така вся легка, немов пушинка, немов Ангел щойно спустився з небес, себто вийшов з кабінету…
Вона легко доторкнулась до його, ніби на пів обіймаючи, сказала:
-Що з тобою, Романе?
В його душі коїлось щось таємниче. Ніби це вона…ніби вона повернулась і заспокоює його, ніби все як 3 роки тому, ті тільки вона не йде, вона поруч…заспокоює…Йому потемніло в очах, душа стиснулась і перетворилась в попіл…і розвіялась по офісу…він вискочив з її обіймів…і побіг…вона здогадалась – він відчував її поруч…
Забігши в кабінет, підбігши до Малечі він запитав:
-Як? Як тебе по-батькові?
-Мама казе…
-Мені все одно як мама каже…скажи мені як звали твого батька?
-Ломан…Йа Ломанівна…
-Я знав…я знав…- він міцно її обійняв і плакав…
Ніхто не розумів, що сталось з ним; ніхто не розумів, чому він плаче…чому душа, що літала попелом по світу знайшла свою частинку там, звідки тікала…
-Я тікав від себе…від проблем…хотів стати непомітним…хотів аби мені простили зраду…але я не знав, що найбільший мій гріх, жив сам і виховував мою дитину…
-Ти з розуму з’їхав? – крикнув Вова…
-Ні, він все вірно говорить… - почувся голос Олени…- ти ніколи не хотів дітей, але ти хотів гуляти, а я не такою була…і не такою стала…Я душу не загубила, я її передала…і мудрість, і тривогу, мені Малеча допомагала перенести…Я не шукала тебе…я думала, ти пішов до тієї…але тепер, пробач, я не хочу бачити тебе… і дитина …дитина не твоя…ти залишишся там, звідки ти приїхав…А ми як і жили, так і житимемо далі…Та лишень скажу тобі, що образу на тебе не тримаю…Малеча також зрозуміла суть…але пам’ятай, від себе не тікають, від себе душу не женуть!
Усіх заніміло. Ніхто не очікував такого повороту. Адмінівці – мовчали, Роман – плакав, бо не міг стримати почуттів, а Олена з Радою пішли в свій кабінет.
Він шкодував про це і мовчки лаяв свій характер та невизначеність три роки тому. Вона пробачила йому, але найбільші муки то душевні, а найбільший гріх – розбити серце на шматочки.
З тих пір пройшло не мало часу. Роман поїхав, а Олена залишилась працювати тут. І їх кохання вже немає, лише дочка, з якою спілкуватись, хлопець, не набрався сміливості. Крапка у стосунках, але пройшов час….
Через два роки після такого випадку, вони знову почали спілкуватись, і їх кохання ожило…Дочка підросла…Вони жили в Рівному. Мали шикарний будинок, і просто були щасливими. Згодом…ще через рік, у них народилось два хлопчика.
ПееС, від Олени: інколи просто потрібно піти, аби визначитись з наболілим, але вибачити це головне…якщо вас чекають невиконані труднощі – просто зберіться і навчіться казати «Ні» та «Я тебе кохаю!»
ПееС, від Романа: Я втратив більше, аніж себе… Я втратив, одразу три людини…Я тікав від себе і не знаходив…я шукав, і помічав, що все не так як має бути…Але час розставить все на свої місця.