<Свої, серед чужих>
Trivial Tale — 25/04/2010 - 18:48
Свобода. свобода? Ні. Вона просто нічим не загрожує суспільству. Кому? Цій дикій зграї, що навіть не має друга-порадника?...
Троє. До неї підійшло троє не тверезих молодиків.
- Ходімо з нами? Чому це така гарна дівчина сидить одна?
- Так не має бути. - підхопив свого товариша другий.
- Я змушена відмовитися. Підходьте коли навчитеся знайомитися з дівчатами, - різко відповіла дівчина, закривши книгу.
"Ось так їм і треба! Будуть знати як до вихованих дівчат приставати" - пролунало звідкись.
"Ходімо. Нам ще до Петра Васильовича потрібно зайти." - відповіла все так же різко дівчина.
"До кого? До того напущеного індюка-всезнайки?"
"Треба. Батько просив."
Холодно. Колючий вітер пронизує наскрізь. Через нещільно закриті дерев'яні вікна чується його свист. У кабінеті панує тиша. Мертва тиша. Вона сиділа на твердому дерев'яному стільці і дивилася... У нікуди. Тихо заскрипіли двері.
- Вибачте, що змусив Вас чекати.
- Нічого. Завжди приємно дивитися на речі, які не змінюються: вогонь, воду, запилені шафи, старе підвіконня по якому давно пішли тріщини. Чому не внесете трішки модерну? - холодно і саркастично запитала старого дівчина. Він нахмурився, облизнув губи і притакуючи, ніби не чуючи її слів, сів у велике м'яке крісло. Після тривалої паузи, що супроводжувалася шарудінням паперу, він нарешті сказав:
- Особисто я не бачу потреби в повторному лікуванні, через такий невеликий проміжок часу. Але ваш батько казав, що Вас щось турбує, а його прохання не може бути проігнороване, самі розумієте - вплив. То що Вас турбує?
- Іва зникає коли я розмовляю з іншими. Але більше мене турбує те, що я не знаю... - лікар відволікся від заповнення паперів і вперше зацікавився словами дівчини - ... я не знаю чи варто мені заводити домашню тваринку, котика наприклад.
Старий лікар нахмурився так, що здається, що він аж потемнів. Через нетривалу паузу він нарешті викрикнув:
- Рада Миколаївна! Ви ж знаєте, що Ваша хвороба це не дрібниці! Ви не можете контролювати мову! У Вас, що на думці, те і на язиці!!І до того ж ця Ваша уявна подруга не може не привернути уваги. Радо, у Вас - психічні розлади. Їх потрібно лікувати, а ви все жартома.
- Я гадаю, що турбота мого батька це всього лиш гра, - суворо відповіла дівчина.
- Я вимушений продовжити Ваше лікування. Але цього разу Ви будете проходити курс лікування у лікарні, поряд з іншими хворими. І це моє остаточне рішення.
"Ти дивися: твій батько задіяв всі свої сили, щоб запроторити тебе у цю "в'язницю" і що йому від тебе потрібно? Не знаю; це неважливо; Останній раз він мене бачив 5 років назад, коли померла мама; про мій стан йому казали люди з мого оточення; потрібно зайти в магазин іграшок."
Так сіро. Так моторошно. Скрипнули двері. До кімнати ввійшла медсестра.
- Радочко, настав час приймати ліки.
- Гаразд, Тосю Іванівно. - Рада покірно взяла таблетки до рота і запила їх водою. Невдовзі Тося Іванівна покинула палату, умовно показавши жестом, що пізніше зайде. Рада не забарилася і відповіла жестом, що чекатиме. Коли двері зачинилися, вона виплюнула пігулки в руку і поклала до кишені.
- Яка гидота ці пігулки. Викину завтра на прогулянці.
- І не кажи. Їх смак огидний. І до того ж вони роблять з тебе овоч.
- Іво. Скажи. А що стається з людьми після смерті. Адже ти вже помирала. І не один раз.
- Це дивне відчуття. І зазвичай, коли ти прокидаєшся в новому тілі, ти нічого не пам'ятаєш. Але якщо ти потрапляєш як співмешканець до живої людини, то ти пам'ятаєш всі деталі своїх попередніх життів, можеш виходити на прогулянку, до "Зіркового саду". Там гарно. І можна побачити "сусідів" людини. Саме туди я ходжу, коли ти з кимось розмовляєш.
Так дивно. Божевілля. А хто божевільний? Той хто має "сусіда" чи той хто самотній. Звичайно, біла ворона серед тисячі чорних буде здаватися неправильною, божевільною. І навпаки. Як казав Альберт Енштейн "Запитання, яке ставить мене в тупик: божевільний я чи всі навколо мене?"
Ніби божевілля вірус, який поширюється повітряно-крапельним шляхом. Дурниця. Чому вони ізолюють тих що відрізняють від інших? Можливо, вони самі божевільні?
Тепло. Сонця немає. Похмуро. Вітер розвіює листя по сірому асфальту. Рада йшла повільно і щось бурмотіла собі під ніс. Позаду йшла жіночка старша за Раду, у білому халаті - медсестра Тося Іванівна. Вона знала, що Рада не робитиме дурниць, як от бігти звідси чи щось цьому подібне, вона тут була вже не раз і тому Тося Іванівна могла залишити її саму. Що вона і зробила через декілька хвилин. Рада цим скористалася і завернула в інше крило лікарні.
Людно. Час прогулянки для всіх один і той же. Медсестри, медбрати, хворі. Людно, але тихо. Ніхто не сміє порушити цю "святу" тишу своїми "божевільними" розмовами. Із лікарні вивезли якогось блідого юнака.
- Дивно, Іво, його я ще ні разу тут не бачила.
- Це новенький. Його "сусідка" вчора мені розповіла, що він за останні 5 років так і не зміг звикнути до неї і поступово його родичі почали позбуватися хлопця. Адріан був успішним юристом, заможним. Заздрісні родичі його запроторили сюди, у престижну клініку, і перебрали всі його кошти собі.
- Бідолаха.
Рада почала швидко йти у напрямку юнака. Медсестра, що виводила його на прогулянку зраділа навіть, побачивши її. І вона відразу передала візок у руки "постійного жителя".
... Пов'язані. Духовний зв'язок. Не лише відчуття самої людини, а й зв'язок з дорогими людьми. Тепер вони не можуть покинути один одного, адже вони потребують у своїх близьких людях, які знаходяться у їхніх головах або серцях...
- Тепер я не можу тебе покинути самого, адже це означатиме, що я покинула маму. -твердо сказала Рада
- А я не можу покинути Іванну. Я обіцяв її берегти, хоча не вберіг свою сестру за попереднього життя - тихо прошепотів Адріан.
- Іва просить, щоб ти "одужував" і більше не пив тих пігулок. Не кажи, що Лілі до тебе приходить, що вона твоя "сусідка". Повір, так буде краще і незабаром ми зустрінемося по той бік лікарні.
Ось так починається їхня історія. Особиста. Їх поєднала любов до рідних, бажання їх вберегти та бути вічно з ними.
Вечір. Чи вже ніч? Варто глянути на годинник і питання буде вирішено. Але цього робити не варто. Бо як казав Чак Паланік: "Ми всі живемо по різних годинниках і календарях".
В'язка ключів голосно задзвеніла. Через хвилину двері балкона до кімнати Адріана було відкрито. Повага, гроші, вплив - роблять людину всемогутньою. Навіть у психіатричній лікарні.
Тепер їй не так сумно. Вона не сама.
Незабаром вони розлучаться?. А як же ті вечори, що вони проводять у розмовах? Зникнуть? Залишаться шматком, уривком спогадів, які будуть тліти ще довго? Ні. Їхнє життя змінилося.
Пройшло багато часу. Старе жовте листя змінилося на зелене, яскраве. Тепло. Не лише на дворі, а й на душі. Дні стали довшими, а вечори коротшими. Білі ворони стали чорними. Ззовні. В душі це ті ж білі ворони, від яких відвертається весь світ. Змирилися зі світом? На довго? Варто лише потрапити під дощ, як вся фарба зітреться, змиється. Відвернулися від себе. Ні. Прикрили вуаллю весь світ, що б він їх не бачив. Надягли на нього рожеві окуляри. Вони тепер йому не цікаві. Вони свої, серед чужих.