Вагонозажатий
Василь Триндюк — 24/04/2010 - 12:09
А що, хлопці, яка-но, вона, водиця в цій копанці? Отож, і я кажу, що таки добряча. А, гарно ж як, отак, до відра прикластися в жарюку нашу. Одразу набагато легше стає. Вже, он, навіть якісь думки в голову починають потайки прошмигувати. Що, оживаємо, потроху?
А копанку цю, мій прадід викопав. Хутір у нього тут був. А тепер, бачте хлопці, немає вже ні хутора, ні прадіда, а копанка й досі в заростях чистою сльозою бринить... Хороший був чоловік мій прадід, але ГПУ в цьому так і не переконав... Й замордувало воно його... Ну, то хай добре буде тобі там, на небі, дідо!
Да, отож, про воду. У школі вчили, що в людині дуже багато води.
–Це ж, якої такої води?
-А такої, що в кожного своєї. Тобто, що в кому розбавляти прийшлося!
-А...
-То й отож! А про воду навіть пісня є. Ота, що про без води і не туди, і не сюди. Й, доречи, дуже по-житєйськи правдива. Бо сюди за спрагою кожен день п`ємо, отже, й ніяк без неї. І туди, коли, оте туди, саме кріпко заціпить, теж водиця потрібна, хоч і кип`ячена. І розціпляє, ніжніше усяких таблеток. Он, поки в тіньочку перекуримо, я історію про воду розповім, з життя звичайно. І, як завжди, сама тільки правда...
Отож, було собі два кума. Гришка Пудень і Колька Дуст по–вуличному прозивалися. Добрі такі чолов`яги, аж по самі помідори сімейні всі. Та, якось ще за Союза узяли вони в оренду шмат землі у пісках. Коротше, притягли трактором звідкілясь вагончика, виготовили землю й посіяли кавуни. А, як треба було полоти, сімейно й пололи. І, звичайно ж прийнялися та підросли ті кавунчики. Погоди ж бо стояли сприятливі та й селітрою дармовою кладовщиця Галька Дустиха щедро наділяла. Й земля ж наша, найродючіша на всьому світі...
А, як вже нав`язалося кавунців, то почали куми по черзі охороняти баштан від худоби чотириногої з рогами та без і двоногої з крилами та без... Чергували по неділі, а жили на сторожі у своєму вагончику.
А ще, того року в цю пору жарюка сильна стояла. Оце, мабуть не слабша ніж тепер. Отож, черговий сторож кум-Дуст вже було збирався додому, але вирішив наприкінець ще раз конем баштан об`їхати. Сів собі на мерина, свиснув собайлові й почвалали вони в об`їзд. А вже, як були в найвіддаленішому кінці баштану, з іншого боку, з-за лісопосадки, та так, що ні Дуст, ні собацюра нічого не помітили, на старенькому лісапеті у руках і хисткими приставними кроками причалапала кумчата зміна: п`яний, мов зюзя Гришка Пудень. Й дуже стомився сердега від дороги тяжкої. Тому й, трохи не доїхавши до вагончика, покинув клятого лісапета в реп`яхово-осотових чагарі, що буяли поблизу. А за сумку з харчами собі й собаці, що була прикріплена зачепами до багажника, так тоді й не згадав. Дуже вже зайнятий був, бо саме з героїчними зусиллями приповзом брав вагончик. Й вже на межі повного виснаження таки узяв. А там, якось дістався до матрасу в найвіддаленішому кутку й одразу наглухо відключив зв`язок з навколишнім світом. Тимчасово, звичайно. Щоб відпочити й набратися сил на нові перемоги...
А Дуст, як повернувся з об`їзду, знову нічого не помітив. Був дуже заклопотаний, мав у селі на сьогодні якісь там нагальні справи, то й дожидатися зміну не став. Просто, не роззираючись усередині, зачинив на замок вагончик. Потім, прив`язав собацюру, дбайливо налив йому у миску води з бочки та й поїхав собі своїм конем. А, вже в селі вирішив усе-таки підстрахуватися й заїхав до пуденевого двору. Гришкина ж жінка, Свєтка, йому сказала, що він вже поїхав на сторожу. Ну, що ж, буває, розминулися, - подумав Дуст і заспокоєний у цьому плані поїхав порати ті свої справи.
А що ж Пудень? Спокійнісінько спав і далі, аж поки серед ночі його нагло не підняла невблаганна повінь Великої Жовтої Ріки Хуанхе. Ну, він – до дверей, поторсав, а ті геть не відчиняються. Чи заклинило? – подумав зпросоння. А повінь, що тій на ріці наступає все ближче та й ближче... О, оно банка з-під фарби, від ремонту залишилася, ранком винесу, - скреготнула у гришчиній голові наступна думка... А, як вже зійшла тая повінь, полегшено зітхнув і пішов досипати далі...
Прокинувся він ранком, а похміллячко вже й не спить і мов та теща Чінгачгука - Великого Змія тупим ножем скальпа аж повільно знімає. Чик та тягне-потягне, клята, чик та тягне-потягне... І Велика Жовта Ріка Хуанхе вже теж піднялася й знову намагається вийти з берегів. Ну, Гришка ж тут знову, як і вночі, – мерщій до дверей.
-А бодай, тобі яйця, мов у зайця-однояйця! Геть не відчиняються чомусь кляті! І знову повінь ріки зійшла в банку з-під фарби. Ледь помістилася, хоч банка й двокілограмова, - почав Пудень, щоб не так боляче скреготало в голові думати вголос.
–І, що ж, ото, з дверима, єдрьона матрьона? Чи знадвору підперла яка потвора? Ой, голова моя сєда і гдє ж ти горькоє лєкарство? О, а де ж сумка? Там з харчами Свєтка наче й пляшчину поклала.
Удівітєльно, аж нє віриться, немає, вертута червона рута! Щось я нічого не ушурупаю... Що ж тут було учора?... Да, поднакопілося, дорогой товаріщу сурйозних вопросов...,
Ну, то, що? Мать-перемать, будем купу розгрібать! Як кажуть добрячі танцюристи з великих північних братів: починати треба від печі... -Так немає ж її тут! –це таки почав власне розслідування обсілих його подій Гришка. Причому, як виявилося пізніше, почав лише у йому доступний спосіб. І усі гришасті умовисновки лунали уголос. Отож, далі, як то кажуть, пішло цілковито у записі.
-Інтелігенте, гЕВеМе ти моє, а чи не пора нарешті й тобі підмогнути!
-Вхід!
-А не мовчиш... Точно, почнемо ми від входу, щоб з`явився вихід... О! Так це, значитьця, з дверей... А вони ж, кляті, ухитрилися відмовити, мені. А я їх, невдячних, сам же й фарбував... Спробуємо вікна, хоч на них і грати... А чи пролізе туди, хоч би, й така многострадальная сьогодні, моя сусідка шиї зверху?
-Не виходить... І не входить... Щоки не хочуть. Затялись. Правду видно Свєтка казала, що завжди жеру, як не в себе, а хлопці в бригаді за обідом завжди підпікали, що пика від трьох порцій може й репнути. Ще й радили її, ріднесеньку, обручами стягнути?
А руця? О, легко крізь грати пішла, мов сірник у конячу ніздрю. Може тепер і до дверей дотягнуся? ...
-Не виходить, точніше, не доходить...
А, жалько, що в мене очі не єврейські. Були б, ото, у рудих віях і, головне, на таких стеблиночках... Хоча б одне, але, щоб вже на довгій-предовгій... Я б оте чудо-юдо-око любесенько подав би крізь кляті грати. А потім, повернув би в потрібний бік і на власне око побачив би, що там з дверима знадвору робиться... Що ж, не дано хохляцькій дитині такими оченятками на сонечко мружитися...
Але, є ж, слава Богу, в моєї шиї сусідка зверху, що зазвичай у картуза вбрана. Яка сьогодні, щоправда, вже один раз підвела. Розмірами ушир. Вона, конєшно, хворенька нині, але відповідати всеодно забов`язана..., по закону. Казали ж бо, що вийшло таке положення, по якому п`яному більше дають... Правда, тепер, усе-таки ж, похмілля, а не скляна тверезість! Отож, давай працюй, голово! У тебе, он, там мозок під корою хлюпає... Ото, хай якнайшвидше нахлюпає, як нам знадвору побачити, що там з дверима! І не баріться, чим швидше виберемся, тим швидше знайдемо сумку зі Свєткиною пандацеєю від похмілля!
Та, щось аж досі нічого там не хлюпає... Вже, мабуть, аж геть чисто висохло те дерево під корою. Спражить же, он, як.
-Так, інтелігент, говори хоч ти, що тут мені робити?
-Дзеркало!
-Яке дзеркало? То мені може тут ще й Олену Образцову на морді намалювати? Тільки її і вдасться, бо на когось гостролицішого щоки мої точно не погодяться. Щось, коньп`ютор , ти мені не те радиш. Мовчиш? Може ти захворів? Удівітєльно, і чого б ото він? Наче й не Паска, щоб мені оте, що на неї фарбують, морочити? Дивись мені, інтелігент, бо віднесу до нашого ветеринара. Він тебе швидко лобкотомією зцілить.
Дзеркало..., дзеркало... -Жабу розковеркало! А, ну да... То ж треба дзеркало в руку взяти і просунути її крізь грати надвір. Потім, дивлячись на нього, навести на двері! Так, де це воно тут, що голимся на нього з кумом? На місці ... Наводимо на двері..., хвокус... Растуди ж його перчинку у свинячую печінку! Так я й знав, на замок зачинено. Ключі ж тільки в мене та в Дуста... Оце так удружив кумець ядохімікатський. Що ж тепер мені робити з усім цим, бідняточку, ще й з розпохмеленими полушаріями?
Але ж є в мене ще отой приблудний арихмометр! Зараз я його заставлю працювати.
-Ану ж бо, не лінуйся, витягуй з вагончику, мандрівний прохвесор!
-... нтарізація!
-Що – що?
-Інвентарізація!
-А, оце вже не так як із дзеркалом. Що воно таке ця сама ін..тація я знаю. Светка моя все-таки бухгалтер у радгоспній конторі. Отож, казала, що це означає складання списку того, що є у... на-яв-но-сті...
А що ж у мене є?
-Ну, балєти, у балєтах – ноги, мабуть на сирій землі там стоять. Цікаво, нащо тоді балєти, якщо в них всередині та сама мать–сира земля, що й іззовні? Мабуть тре` на батинки переходити? -Так ноги геть чисто від спеки зіпріють, грибами заколосяться. Якесь замкнене зашнуроване коло виходить... А, ну його нахрен!
-Да, так що ще заін...зуємо? Штани від спєцовки з ременем. Майже нові й кольором сиві. Усього чотири дірки, дві іззаду й по одній на кожне коліно. Не зіяють, Свєтка вчасно залатала. Кишені, геть порожні, мов перед зарплатою. Під ними труси сімейні, сатинові, як моя Свєтка каже, що економного кольору танка в багнюці. Вона ж їх і шила. Під одівачкою маємо дві ступні, два коліна, два по півмісця, звідки ноги ростуть. Потім, велику пучку без нігтя й аж п`ять сполучних частин. По дві парні й одна непарна, зате з клуночком яєць...
-Так-так... А, що ж іще?
-Ага, вище йде лапсердак, теж від спєцовки. О, в кишенях є сірників коробка... А під лапсердаком, унизу над штаньми знаходитьсяє сам пуп. Навколо нього зберігаються мої запаси на чорний день. Свєтка моя про них каже, що з такими запасами в чорний день ти будеш жити краще ніж у білий...
А, ще вище живуть грудь богатирская, пара плечей, а з боків до них приторочені дві сестри-кормилиці: Права Григорівна і Ліва Григорівна. А вже над ними – шия з сусідкою зверху. Ну, про них я сьогодні вже згадував...
-А, начеб-то вже більше й нічого на мені й не наявне. А, я досі ще геть нічого не зрозумів. Що ж той мандрівний неуковець мав на увазі? Так і спитаю його ж, паганця.
-А що ж іще, гЕВееМ? Ні на мені, ні під на мені нічого більше немає!
-Інвентаризація!
-Ти знову? Що, вже й ветеринарової лобкотомії не боїшся?
-Інвентаризація!
-Ти, бач, як заторочив... Що ж він ще хоче? От, що: пошурую я ще й у вагончику!
-Так?
-Так!
-Ага. А ти гадав, що тільки сам подумки на думки плодючий? Нам теж нє гнілим памідором пілюку на картузє паднялі...
Ну то, починаймо! Он сказал: паєхалі... -Да, негусто. Але усе-таки щось маємо, що маємо. Є двокілограмова банка з-під фарби, по вінця повіней повна. Далі, посуд, кухвайка, віник, совок, лінійка... І – усьо!
-Агов, інтелігенте, що ж іще далі?
-Інвентарізація!
-Знову?
-!
-Ти що, сказився, чи заїло?
-Інвентаризація!
-Та, що ж я ще тут буду описувати? О, не встиг сказати й вже так забажалося, отого, опису. Клята повінь, вчора в горах видно багацько снігів стануло. А чи є їй куди розливатися, ну, щоб цілком по-культурному? Банка, он, вже повна. Єдрьона-матрьона, піде повінь на добрива пирію, що під вікном вагончика...От, невезуха, не вистачає довжини, щоб культурно з віконця добрива внести. Цікаво, скільки ж не вистачає? Приблизно, десь, півпальця. А в сантиметрах? Беремо лінійку... Чотири сантиметри! Звідки ж Свєтка взнала, як сказала, що мені до справжнього мужика сантиметра чотири не вистачає? Відьмаха, єдрьон-батон, як два пальці об асфальт... Тю, та, що ж це я в такий момент ще й у пренія подався. Нельзя, бо, як ще трошечки, то й репутацію підмочу. Немає думок. Треба, мать, знову гЕВееМа спитати.
-Що робити, коньп`юторе?
-Банка!
-Так повна ж!
-Банка!
-Від тебе поки дочекаєшся пояснень... А виллємо її у вікно одним точним хлюпом. Три–чотири... А тепер у банку... Аж самому удівітєльно. Все до одної краплі на пирій і нічого підвіконню! І тут, все в банку і геть нічого, щоб мимо. А що? Отож, по-снайперськи! Це мене в армії відмінно поціляти навчили. І, взагалі, на службі був я відмінник бойової і політичної підготовки. Навіть старшого сержанта отримав у нагороду. Цілого генерал-майора врятував, не курячу лапку... Да, спогади... Ну, то якось іншим разом. Справи зараз нагально кличуть.
-Так на чому ми спинилися, інтелігент?
-Інвентаризація!
-А, то ти, мабуть, про те, що навколо вагончика? Так, на якого хрена воно? Всеодно не дотягтися, сантиметри ж не виросли.
-Інвентаризація!
-Добре, гЕВееМ, почнемо! Вкопані стіл та дві лави, конов`язь, шкворень, ланцюг, ошийник, собайло, що до мене співчутливо вже весь ранок скавулить.. І всьо, більше нічого нєту, крім пирію та деревію! Далі що, коньп`юторе?
-Собайло!
-Собайло, собайло... -Відкриває нам хайло! О! Да, а звати його, аж Рябко. Це ми з Дустом так його нарекли. Був такий герой гітарної баланди . Це, як ми з кумом ще парубкували, то дівчатам заспівували, як серунаду . Щоб вони, значитьця, розчулювалися почуттями і зчеплені ноги якнайшвидше розчепляли...
Да, щось я вже удруге відволікся, ото, на спогади. Старий вже, мабуть, я роблюся, що часто так назад дивлюся...
Коротше, що ж інтелігент мав на увазі по Рябку? Ага, ага... Вже чую замислений підрип полушарій, західне об східне... О! Є! Ну, звичайно, треба, щоб мене собайло якось визволило. Кричати по допомогу, всеодно, один хрен, ніхто не почує. Дорога ж-бо, по якій хоч трохи швендяють, аж за кілометр. А... То й треба якось звільнити собацюру й відіслати його на село з рапортом про мене, тут вагонозажатого...
А це, як йшов я в провідники, то мама казали, щоб не робив цього, бо наснилося їй, що бути мені у вагоні зажатому. Я, звичайно ж, не послухався неню. Мало того, що скільки робив провідником, стільки, поки мама були живі, й насміхався з неї. Казав, що ну де ж Ваша вагонозажатість, мамо? Щось немає її, мабуть до тепловоза не причепили?!... А, воно, бач як... Через скільки років збулося... І не відомо, чи вийду я коли звідси на своїх двох? Чи ж, точно двома своїми, але вперед ними? І не спитаєш тепер, вже у цьому році дев`ять, як мами немає... Царство Вам Небесне і простіть мене, мамо, пащекуватого дурня...
Так, але ми ще поборемося. Ану, Рябко, слухай мою команду! Бігом скидай ошийника з цепом і мерщій до кума Дуста! Швидко приводь його сюди, хай мене визволить!
Он дивись сюди, коньп`ютор, як просте совєцьке собайло мене слухається! Не те, що ти, мозгівня з гівня. Ще, он, трохи й скине того ошийника з цепом. На правому вусі застряг. Ну, давай, Рябіндранате . Ого, слово ж-бо яке. І звідки воно взялося? Це не ти мені його підсунув, гЕВееМе? Бо таке й увісні на сосні не уявиться.
-Жарт!
-А, так тебе вже й на жарти потягло... В такоє грозноє для Ойчізни врем`я... Дивись мені, до швидкої ветеринарної допомоги значно ближче, ніж ти там собі гадаєш...
Да, суворо й сумно. Не зміг Рябко зняти ошийника... То що ж, погибати мені тута? Он бригадир поїзда, в якому і мій вагон їздив, полячок, якось сказав, що без двох речей людина не може жити довго. Тобто, без водички й без водечки ! А в мене ж ні того, ні другого! Он вже чутно, як губи тріскаються, язик пухне й сідало німіє... Чи то ноги вже всихають? Якось дивнувато мені, й до чого ж тут сідало? А, то я по сурйозному ділу визріваю! Куди, куди ж мені піти з оцим таким? Інтелігент, не мовчи, кажи що робити?
-Рябко!
-Що Рябко? У тебе все Рябко! Що ж він нужник чи що? Оце вперше бачу туалет у ошийнику! Так, для особливо утупльоних, ще раз перепитую:
Куди ж?
-Рябко!
-Яка ж, усе-таки, сволота... Підловив мене зануждьонного й знущається, поганець! А може, ні? Кажуть же у нас в селі, що як не хочеш прибирати, треба кунделя позвати!
-Точно!
Але, як же мені, ото, треба фундаментом крізь грати пнутися, щоб ще й до Рябка дістати? Да, без гЕВееМа знову тут не обійтися.
-І що ж далі, інтелігент?
-Тарілка!
-Та ти що, здурів? У тарілку? Із неї ж порядні люди рідний борщ їдять? Хрензістори згоріли?
-Тарілка з кружечками й рисками! Обертається!
-Ага, а обертається мабуть для того, щоб ціліше до собацюри долетіло! Дивись, а й справді, ще щось там у інтелігента під кришкою варить! У Миньки мого є така летюча тарілочка для кидання з обертанням...
Хоч й довго сказка сказиваєтся, але швидко діло робиться. Якісь міцні цього разу вибульці й на сріблясті печерички схожі. Солітята, діти солітьора, чи що? Не схоже... Так, запуск з обертанням, мить польоту і космодром Рябковськ прийняв м`яку посадку. Дорогих гостей, що прибули із глибин кендюшацького всесвіту, гостинно махаючі з-заду різнокольоровим волохатим прапором та широко відкривши в радісній усмішці голодну пащеку, зустрів сам бобернатор Рябко... А далі, їхні сліди губляться, а летюча миска й досі стоїть поряд з рябковою...
А питоньки, таки, ой, як хочеться... А – ніде й – нізвідки... Спробую–но я, якось та й заснути, вже, он, і за очі бере. Як казав Вініпух, що хто ходить в гості по по утрам... Хоч голівонька до вечора пройшла, не тягнула до ранку й не болить вже ріднесенька... Опа, а де ж тут свиня узялася?
-Хрю!
-І я тобі теж:
Хрю! О, а он ще штук п`ять.
-Хрю, хрю, хрю, хрю, хрю!
-Та на вам:
Хрю! Хрю! Хрю... хррр-ру..., хр...хр...рру...ууу...
О, ось вже й ранок. Яке ж сонечко гарне... А я досі тут вагонозажатий. Хоч бери й не прокидайся. Але, все-таки, дуже добре, що прокинувся, бо тут краще ніж там. Ага! Коротше, наснилося таке, що вирішили мені помститися самі інопланетяни. За те, що я їх зхарчував Рябку. То, виходить, не просто сріблясті печерички вийшли. Виявляється, вони вже досить давно всередині мене жили, мов ті паразити. А я все думав, що хто ж то такий цей інтелігент? Вважав, що допився до бєлки наяву, а то, бач, кляті планетяни таким чином керували мною, супостати. Тихцем сиділи, ото, там, горілку мою пили з вен. А я все думаю собі: І, чого б воно ото, скільки вже випив, а ще й досі нє в одном глазу? Збирали вони, коротше, відомості про жителів планети Земля в нашому радгоспі. Це ж вони, падлюки, все про мене знають! Ужасть кошмарський! Почуваю себе голим і в хаті, і знадвору! Цікаво, а чи донесуть вони моїй Свєтці, де я парубоцькі ховаю?
Да, отож, прийшов їм час повертатися до себе додому. Організували вони, як гадали, через інтелігента собі доставку в тарілочку і ще й стартовий поштовх з обертанням. Далі, вийшли назовні і... попали з корабля на бля... Я ж їх не за них прийняв. Подумав, що для такої справи стара побита миска краще підійде. Щоб не жалько опісля її просто викинути було. Ну, а потім їх голодний Рябко лигонув і всьо. Коротше, тепер сидять вони у ньому і дуже розлючені на мене та виношують плани помсти. А чого б, ото, я сердився? У теплі ж сидять, не надворі.
Уй, насниться ж таке жахіття... А сонечко таки припікає... Питоньки як хочеться... Я ж позавчора з ветеринаром чистий спирт пив. Кабанчика він мені вичистив. Ну й могорич, як годиться. А потім пішли до нього продовжити поминки по кнурячій силі. Казав Троакарович, щоб я той спирт запивав. А я, дурило, йому у відповідь, що бувалі провідники слабкоалкогольні напої не запивають. А що? Я навть совєцьку Шанель №3 можу не запивати. А, от, без закусі, нє, душа не приймає. Навіть сухе винце заїсти мені обов`язково треба. Та краще б вже запивав учора я. То й зараз не так би спражило...
Може пожувати чогось? Віник, це ж-бо те саме пшоно, хоч і без насіння. Ні, зараз не буду, ще не готовий я до такої дієти.
Чи скло полизати? Як холодне, то воно вологе... Ніхрена, майже гаряче! Відбій по склу й аж до вечора, і то, якщо роса буде. Хоч звідки їй узятися в таку спеку?
Й інтелігент мовчить. Заснув, чи що?
-Егей, вставайте, пасажир! Станція Подушки, скидайте скрині та мішки! Тихо, як вмер. Видно таки заціпило й гЕВееМу. Мабуть на воді працює, коньп`ютор. А водичка сьогодні вже навряд чи буде.
А що ж він учора казав? Згадав, говорив, що треба Рябка на село за допомою відправляти.
-Ану, Рябко, комцумір! Ну, давай, знімай цепа, собайляко! Хм, якийсь він дивний, наче й геть не чує мене. Може вчорашня вечеря йому не досмаку?
-Рябку, ну давай! Знімай ошийника! Та, хоч, кутю-кутю-кутю! -Абсолютний нуль! Точно, щось із собацюрою не те.
Йой, та, він же, он, задом ходить, мов той рак–неборак... Мамо моя, перший раз бачу, щоб хтось на травиці пасся найзаднішим від призначеного для цього місцем...
Оце да, і не пив же аж геть нічого... Не те, щоб хмільного, навіть води в рот не брав... Видко, це від спраги мене бєлка укрила... Мабуть вже скоро й триндець прийде. А, що ж? Ніхто мене не знаходить. А вже, он, ноги ледь носять, руки носа колупати не йдуть. Слина з рота кудись утекла, аж язик зсередини по щоках торохтить. А у грудях своя домна гріє... Та, вже, он, й темніє, тільки не знаю за вікном чи в очах? А, яка, друзі, різниця? Мабуть, пора звітувати перед собою по здобуткам життя...
Що ж, прожив, як усі. Школа, ДТСААФ, армія, Свєтка, „...сплошная желєзная дорога...”, Анжелка та Минько, наш радгосп, баштан... Може й краще б жив, якби не пив? Хтозна, глибин того нам нє вєдомо. Може дітки мої краще за батька проживуть? Он Анжелка ж – п`ятьорошниця. Минько, той, конєшно, троюшник, але мопеда свого сам лагодить. У мене проти нього руки тут значно ближче до того місця звідки ноги ростуть...
Жалько Свєтку, нелегко їй зі мною... Хоч і простив я їй тоді офіцера, не вигнав з хати. Може й сам винуватий. Постійно у вагоні, баба ж сама, воно й нагодилося. Льотчик, вертольот без пропелера... Коротше, застукав я їх у койці. Сильно тоді вдарив я його безштанного, аж кітель на ньому в моїх очах замерехтів позолоченими гудзиками. Встаю, а він стоїть. Я знову, як уріжу... Встаю, а він стоїть. Тоді, як замахнусь щосили – торох! Відкриваю очі, а я вже у райлікарні на койці лежу... Потім, сусіди казали, він ще раз приходив до Свєтки. Але вона його так наладила, що в автобус він весь мордякою у гімнатомах сідав.
А я, ото, після цього й квасити почав. Провідництво невдовзі кинув, щоб бути частіше вдома біля сімейства... Казав мені наш ветеринар, щоб я менше закладав. Що всеодно роги в спирті не розчиняються, скільки його не залий. А, Дуст – дружаня, радив, щоб простив я їй безоглядно. Тоді й попустить. А я не можу, не відпускає серце...
Тільки самі хороші люди в житті мені зустрічалися... Дуже часто траплялися й мудацюги... Всім дякую, мудацюгам прощаю. Простіть і ви всі мені. Попробую й тобі пробачити, Світланко. Не знаю, може й вдасться це зробити безоглядно. Рости наших діток, виводь у люди. Звиняй, що так вийшло. Зажало тут мені...
Жалько, що в Бога не вірую. Батьки не привчили, а сам Ним ніколи не цікавився. Що ж, ще трохи й сам все побачу...
Мабуть, таки, не брехали, он вже світло якесь звідусіль наближається... А я думав, що колідор буде, ну, через який душі летять...
О, інтелігент озвався. Що тобі треба у такий момент, коньп`юторчику?
-Рябко!
-А що, Рябко? Я ж вже майже ласти відкинув. Лежу й душею жду колідора, а ти мені зі своєю заблошеною собакою у неї нечуйно вперся.
-Жити! Хочеш?
-Тепер не знаю... Невдобно вже якось після сцени прощання.
-Подумки!
-Точно, прощався подумки. Ти знову правий, мозковий міхур. То, що тобі тепер треба?
-Рябко! Дивитися!
Як тяжко вставати. Я зараз такий спритний, мов сонна корова на льоду із акордеоном у ратицях...
-Що, Рябуню? – питаю. А він мені й каже:
Тобі минулої ночі не сон снився, то все правда.
-А ти мені не брешеш, мов той собака?
-З тобою, Пудень, зовсім не Рябко розмовляє. Придивися, паща у нього, як говорить розкривається?
-Ой, ні. Заціплена вона... А чи не з-під хвоста та мова лунає?
-Дурень, це спілкування без звуків та рухів. У вас так тільки одиниці розмовляти можуть.
-А, знаю, це, як його? Тилімпатія ! То тобі, що тилімпате ?
-Бачимо, що вже готовий до розмови. Отож, тепер уважно слухай.
Ти вчора нас крупно підставив. Але ми не злостиві й готові простити й не вбивати тебе. Навіть, більше, врятувати з цієї халепи. Якщо, звичайно, ти пристанеш на деякі наші умови.
-А, як це ви мене рятувати зібралися?
-Рябко звільниться від цепу й приведе з села допомогу.
-А не обдурите?
-Чесне міжпланетне!
-Гаразд, що ж мені треба робити?
-Вибери у вагончику тарілку з малюнком у вигляді кружечків та рисок.
-Вибрав. Оця?
-Вона. Тепер кидай її з обертанням до собаки.
-Стоп–стоп–стоп!
-Ну, й що таке цього разу?
-У мене теж є своя маленька умова!
-Та, ти, геть знахабнів! Чи може все-таки вбити тебе за вчорашнє?
-Не вб`єте, бо я вам потрібний. Мабуть гарно вам там у собацюрі живеться? Вийти ж ви, як я розумію, окрім, як одразу в тарілку не можете. Потерпіть, будь ласка ще кілька днів. Поки мене знайдуть. А я зараз тут на стіні заповіт напишу, щоб Рябка терміново на глистогонне поставили. Думаєте Дуст передсмертне бажання кума й друга з дитинства не виконає?
-Віримо, виконає. То що ти хочеш?
-Заберіть з собою вашого інтелігента назавжди! Задовбав він мене, поїздний радіовузол.
-Гаразд, ми його вимикаємо. Тепер на протязі доби він без усякої шкоди розчиниться у твоєму тілі. Все?
-Ні, не все. І щоб більше ніколи ні ви, ні ваші братани ні мене, ні моєї сім`ї чи друзів не чіпали!
- А ти нам вже й так не потрібен.
-А інші?
-Ну, добре, будь по–твоєму!
-Отож!
-А зараз кидай з обертанням тарілку!
-Ну, то й ловіть її брати по розуму!
Та й кинув з тим обертанням. Тут одразу все поплило і я теж поплив кудись на підлогу. А за цей час і всі картинки та звуки зникли...
А потім, раптом одразу багато яскравого світла. Та так, що нічого й не бачу... Мабуть обдурили, шахраяки міжпланетні... Що ж, тепер, як кажуть урізаю дуба, але вже точно...
І, що воно, ото, за тріск якийсь на тім світі? Ось блимнуло кілька разів, тепер стало світліше. О, а зараз щось по губах вологим шемрає . Може очі відкрити, якщо вони тепер у мене є? Спробую, губи ж є...
Он воно що. То Свєтка мене цілувала. Як сплячого Білого Сніжка, щоб очуняв. Я й очуняв і без чунів. Але, прочумуюсь ще й досі. Та, усе–таки, вже ж не вагонозажатий.
Отако воно без води, хлопці. Ледь дуба чолов`яга не врізав. Від тарілок летючих, он, досі прочумується. Ну, а я піду до копанки і ще водички вип`ю. Про всяк випадок.