Міський дисонанс (ніби замальовка)
volkon — 20/04/2010 - 13:59
Так інколи приємно щось там згадати. Як ти блукав, якимось незнайомим містом. Ходив розпеченими вулицями під скаженим сонцем. Шукав вчорашніх тіней та воду. І ніякого урбану тут і близько немає, незважаючи та тонни бетону та скла. А потім коли вже навіть не спекотно, коли скажене сонце знайшло собі якесь притомне місце, чомусь завжди починає іти дощ. От вона вода. Де ж ти була до цього часу, чому не приходиш тоді, коли ти справді потрібна. І все навколо перетворюється з яскравого на сіре і нікому не потрібне. Отакі вони незнайомі міста — з вистудженим асфальтом, іржавими водостічними трубами, поламаними неоновими рекламами, дивними провулками, які чомусь завжди закінчуються життєвим тупиком. І ніде взяти парасолі, коли проходиш повз вітрини супермаркетів електроніки, крізь вікна яких на тебе зажерливо дивляться коротко стрижені продавці-консультанти в однакових червоних сорочках та краватках. Вони прекрасно розуміють, що ти, мокрий і добрий, ніколи не станеш їхнім клієнтом. І це не тому, що на дворі дощ чи тобі непотрібна електроніка, чи, може, ти не маєш грошей, ні все це дрібниці, на які ти не звертаєш уваги. Просто ти не такий, як вони. Ти можеш блукати, вимерлим в дощ, містом, без парасолі, з мокрою головою і добрими думками, ти можеш подивитися на них з доброю посмішкою, поглузувати з їхніх інкубаторських сорочок та краваток. Ніхто ж з них навіть не підозрює, що сенс життя не в айподі і не в айфоні.
Згодом ти вийдеш на якусь зовсім відірвану вулицю, з слизькими трамвайними коліями, з обрубаними будівлями, дротами, що наче поламані кінцівки якоїсь дивної членистоногої істоти, висять з ран цього мокрого міста. І це здасться тобі верхом блаженства, тому що у всій цій пустельно-мокрій картині ти знайдеш споріднену душу, яка також здатна подивитися на тебе мокрим і добрим поглядом, поглузувати з твого прилиплого волосся та оцінити відірвані дроти. Вона не ховається за скло вітрин в теплі та сухі комірчини свідомості, не шукає простішого шляху. Вона також бачила сонце опівдні та шукала воду. Вона її знайшла і їй байдуже, що про це не можна розповісти. Можна тільки прогавкати.
А далі — збираєш усю свою силу в кулак, усю мокроту сліз та жовч розчарувань і кидаєш її камінцем у вітрини супермаркетів електроніки. Поливаєш інкубаторних продавців брудом слів і так самоочищуєшся. Гавкаєш на них, мочиш у власних сподіваннях, стверджуєш, що такого вони ніколи не почують на своїх довбаних айподах. Зі всього сірого і мокрого, зрадженого сонцем тільки їхні придурковаті червоні краватки та сорочки ще й досі червоні та ніби висьміюють тебе і все те, що можна бодай прогавкати. Боже, як класно, що запальнички не мокнуть. Виймаєш її, йдеш до наблищого пожежного датчика і, о диво, з неба на всі ці електронні штуки починає литися дощ. На цих знахабнілих інкубаторських продавців. Він змиває з них червоні краватки та сорочки. Він робить їх справжніми людьми з нормальними очима.
В блаженстві виходиш на сіру вулицю, хлюпаючи мокрими кросівками по гіганських калюжах, вдивляєшся у розумні очі, ніби в дзеркало. Не кажучи ні слова — і так все зрозуміло. Стаєш на вколішки, торкаєшся пальцями до колись кудлатої шерсті, десь між вухом та шиєю, ловиш легенями повітря, піднімаєш погляд догориј
Крізь мільйони призм краплин, крізь усі на світі порвані дроти, верховіття майже безлистих дерев, тіні паралелепіпедних багатоповерхівок та важкі сірі небесні води ти все одно бачиш сонце. А в ньому відблиск розуміючих та спокійних очей. Наче в дзеркалі.