Один день Старого Нового року (3)
Анастасія Грім — 2/04/2010 - 18:53
(Третя частина про Аню Графських)
Я сиділа на підвіконні, ліниво спостерігаючи як білий лапатий сніг дбайливо закутує ще сонне ранкове місто пухнастою ковдрою. Вкриті інеєм дерева чимось нагадували картинку з дитячої доброї казочки і мимоволі – саме дитинство.
« Ех, Зюзік, добре бути дитиною. – звернулась я до плюшевого рожевого зайця, що нахабно вмостився на моїх колінах. – Можна робити що хочеш, не думаючи як ці вчинки вплинуть на майбутнє… Можна цілими днями гратись… Можна вірити в чудо, ні хвилини не сумніваючись в правильності своєї віри…»
Я вірила в чудо досить довго… Напевне тому так любила і люблю Новорічні свята, час, коли чудо здається таким же реальним і закономірним як сніг взимку… Та з кожним роком снігу стає все менше, а очікування чогось чарівного тає як пухнасті сніжинки на теплій долоні…
Сьогодні Старий Новий рік… Дивна назва навіть для новорічного свята. А може вона дана людям як другий шанс почати нове життя… Для тих, хто не зміг зробити цього 1 січня… Хоча скоріш за все це просто Новий рік за старим стилем, без всяких там версій про життя і зміни.
- Чому двері не зачиняєш? - розрізав тишу дзвінкий голос моєї подруги Олі. Від несподіванки я зойкнула. - А якби маніяк якийсь ненормальний до квартири зайшов?
- А може я його і чекала… - продовжувала розглядати сніг за вікном. – Хоч маніяк, а який не який чоловік!
- Божевільна. – коротко підсумувала подруга.
- Дякую. Я знаю.
- Слухай, Анько, можна я в тебе в Інтернеті посиджу… Хоч пошту перевірю.
- Які питання! Сиди собі на здоров’я.
- Щаслива ти… - заклацала пальцями по клавіатурі Оля. – Якби у мене був інет, я б напевно з чатів не вилазила!
- Не люблю я всі ці Контакти, Однокласники і т.д.
Стукіт по клавішам відразу припинився. Сірі очі подруги здивовано дивились на мене як на особу з явними психічними вадами.
- Ти що? Як це може не подобатись?! Ти ж завжди відкрита до спілкування…
- Звичайно. Тому і спілкуюсь з людьми наживо, чи на крайній випадок по телефону… Мені важливо бачити обличчя людини, її міміку, чути інтонації голосу… тільки так можна зрозуміти що саме вона мала на увазі, щире сказане слово чи ні… В інеті не можна доторкнутися, обійняти, поцілувати чи хоч би вдарити…
- Зате можна бути самим собою!
- В чатах ніхто не буває самим собою! – засміялась я від хибної думки подруги. – Тут можна бути тим, ким хочеш бути, тим, ким себе уявляєш з позитивного боку, тим, ким хочуть бачити тебе інші… Але НІКОЛИ НІХТО тут не буває собою… Люди надто недолюблюють себе, щоб бути тим ким вони є, коли є можливість бути кращим…
- То подай їм приклад! – ніяк не могла вгамуватись подруга. – Будь в чаті такою як ти є! Доброю, веселою, жвавою…
- Я не така як ти кажеш. Я просто безумна. А безумство по Інтернету не передати…
- Добре-добре! – капітулювала подруга, змінюючи тему. – Ти сьогодні будеш на вечірці у Ліни?
Я мимоволі наморщила носика. За весь час нового року, а саме за минулі 13 днів, я тільки те й робила, що перекочовувала з однієї вечірки на іншу. Тому за два тижні від цих веселощів вже починало нудити, як після сто двадцятої порції улюбленого морозива…
- Я вже пообіцяла. Тому неодмінно буду. Ти ж знаєш, Ліна не терпить коли порушують дане їй слово. – важко зітхнула я. – Але, чесно кажучи, я б воліла посидіти вдома.
- Отже ти будеш? – навіщось перепитала подруга.
Я перевела погляд на мою співрозмовницю. Забувши про Інтернет і всі його грандіозні можливості, Оля дивилась на мене так, як зазвичай дивляться діти, яким розповіли якийсь великий секрет, і яким так хочеться ним поділитись…
- Щось не так? – запитала я.
- Ні-ні! Все добре! Просто…
- Просто… що?
Бажання розповісти мені таємницю швидко взяло гору над обіцянкою мовчати.
- Ну добре. – здалась подруга. – Взагалі, я не повинна цього казати, але… все-таки ти маєш право знати.
- Ну… - підбадьорила я цього невдалого партизана.
- Короче кажучи, на вечірці буде Олексій.
- Той що. – ховаючи очі, перевела погляд на Зюзіка. – Він вільна людина і може бути там, де йому заманеться.
- Може й так. Але він погодився прийти, тільки коли дізнався, що там будеш ти.
- Не вигадуй. – не відводячи погляд від рожевого звірятка, м’яла я руками плюшеве вухо зайця.
- Я не вигадую. Я просто кажу те, що є. А що ти будеш робити з цією інформацією, це вже твоя справа.
Ань… Ти його любиш?
- Не знаю.
- Я вже піду… Тобі варто побути на самоті… Подумати про власні почуття… Не проводжай мене… Де вихід я знаю…
- Олю! – покликала я вже майже зниклу за дверима кімнати гостю. Подруга обернулась. – Дякую тобі.
- Нема за що. Не забудь: сьогодні в 19.00. Бувай!
Я любила Олексія. Всім серцем. Всією душею. Любила так, як напевне люблять один раз за все життя… Я любила його. Та чи любив мене він? Чи відчував до мене хоч частинку того, що відчувала я?... Інколи і своя душа – загадка, а про чужу, навіть кохану, що й говорити!
Так роздумувала я, спокійно сидячи на підвіконні і не помічаючи, що із-за дверей за мною слідкує пара світло-зелених очей. Безшумно підкрадаючись поближче, непроханий здійснив стрибок і… Від такого раптового нападу я мало не впала на підлогу. Руде кошенятко, подароване мені на Новий рік, тріумфально скинуло з моїх колін свого плюшевого ворога і задоволене вмостилось на ново завойованих землях.
- Мацик! – провела рукою по вогняній шерсті. Повне ім’я мого нявкаючого друга було Марципаник. Не знаю, що конкретно означає це слово, але у мене воно завжди асоціювалося з солодкою пухкою випічкою. – Знову за своє? Ти що, ревнуєш мене до Зюзіка?
Кіт спокійно оглянув лежачого на підлозі та переможеного в бою за мою увагу зайця і підставив задоволену мордочку назустріч пестящій руці.
Одночасно перевівши погляди на падаючий за вікном сніг, ми поринули кожен у свої роздуми. Пан Марципан – про смачний сніданок, я – про Олексія.
Довгоногу фіфу, з якою я бачила свого колишнього минулого разу, звали Маша ( як поет-самоучка, я б могла дописати до цього імені пару образливих рифм, але вважаю це нечесним по відношенню до всіх її тезок). Олексій кинув її через два дні після зустрічі зі мною. Нової дівчини, як донесло моє рідне сарафанне радіо ( подруги, які розповідають мені всі останні новини незалежно від того, хочу я їх слухати чи ні), немає, а отже він буде на вечірці сам. А може в нього з’явилась нова пасія і, прийшовши сьогодні з нею, він просто черговий раз доведе, що йому прекрасно живеться і без моєї неврівноваженої персони. В той час як я, спостерігаючи перед собою цю романтичну ідилію, навряд чи зможу переконати, що щаслива і без нього.
- А може не йти туди? – Мацик підвів на мене свої ясні зелені очі і голосно нявкнув. – Ну і що це означає? Ех, Мацик, якби ти міг говорити, ти б мені точно щось порадив… Цікаво, чи є такі чари, щоб можна було зрозуміти мову тварин?... Чи це тільки у казках… Стоп!!! Марципанчику, ти – геній!!!
Якби я була мультяшним героєм, наді мною в цей момент напевно б засвітилась лампочка, що свідчило про появу ідеї в моїй не надто світлій голові. Я потягнулась за мобільним телефоном, намагаючись цим самим рухом не зіштовхнути з колін новопризнаного генія, який, хоч і не розуміючи причини дарування такого високого звання, був задоволений своєю персоною.
- Алло, Алла, привіт!... Як справи?... Пам’ятаєш, ти говорила, що у тебе є знайома гадалка, яка може розповісти всю правду про минуле, теперішнє та майбутнє?...Ага… Ага… Записую… І що, дійсно правду каже?... Та ти що? Все збулось… Добре. Дякую. До зустрічі…
Різко вскочивши на ноги я закружляла з котом по кімнаті.
- Здається, я таки дізнаюсь, що відчуває до мене Льоша! – поцілувала я кошеня у його мокрий ніс.
« І як я до цього додумалась?» - роз’їдала мозок одна-єдина думка, в той час як ноги несли мене у напрямку зазначеної на аркуші паперу адреси. Слід зазначити, що незважаючи на мою розкутість та неспокійний характер, в душі я завжди була боягузкою. А того, що стосується чогось містичного, я завжди намагалась оминати десятою дорогою. В той час як нормальні діти розповідали в літніх таборах страшні історії, я боялась банального бабая. Якщо нормальні люди здатні спокійно чи навіть із задоволенням дивитися фільми жахів, я лякаюсь навіть анонса подібних кінострічок… Та що там гріха таїти, я й досі сплю з нічником…
І от питається, якого дурня я, зі всіма моїми страхами, плентаюсь до ясновидиці?
Напевне тому, що більше всього мене турбує відношення до мене коханої людини. Я не можу жити здогадами. Вже немає сил думати про все це. Мені необхідно знати правду. А як ще її дізнатися? Спитати про все у Олексія? Для мене це не проблема. Та де гарантія, що він скаже правду? Інколи люди брешуть… І це тільки у наївних романтичних фільмах та книжках, подивившись в очі коханому можна пізнати істину. Насправді ж, ніколи не буваєш впевненою до кінця. Звернутись зі своєю проблемою до знавця людських душ ( тобто психолога)? Та він теж є простою людиною, а люди, крім того, що схильні брехати, можуть ще й помилятися…
Тож, якщо комусь і відомо, що коїться в душі та серці мого колишнього, то лише Вищим Силам. І навіть, якщо мені скажуть, що я йому байдужа, це буде набагато краще ніж будь-які здогади. Невідомість в коханні – це найстрашніше. Все інше витерпіти можна.
Ось і потрібний будинок. Відчинивши двері заходжу до веранди, і… бачу перед собою полиці, заставлені маленькими пляшечками з різнобарвними речовинами.
« Нічогенька собі консервація!» - підбадьорюю себе жартом і стукаю до кімнати.
« Заходьте!» - доноситься голос з того боку дверей і я, схожа на тремтяче желе, впливаю в кімнату.
Пахне висохлими травами. Особливо полиню. Як і у веранді, тут знаходяться сотні полиць із різними зіллями.
- Ну що ж, сідай! – гадалка виявилась усміхненою бабусею в звичайній синій в рожеві квіточки сукні та жовтій хустині. – Що, цікаво в чужу душу заглянути?
Я недовірливо глянула на ворожку. Чи вона й справді все бачить, чи це одна з тих стандартних фраз, яка підходить всім без винятку?
- А була б трішки урівноваженішою, і проблем не мала б! А то як вихор!...
Така в тебе натура, що ж поробиш!... Без неї і ти вже не ти, і життя не твоє!
А Олексій твій…
- Що?!!! – підскочила я не дочекавшись відповіді. Краще б я цього не робила, так як завдяки цьому вияву нетерплячості, зачепила поличку з зіллями, від чого майже всі баночки попадали на підлогу, а три з них вилились прямісінько на мене.
« Ну все!» - промайнула думка – « Триндець мені! Зараз розлючена бабуся перетворить мене на жабу чи мишу! Або просто зітре з лиця Землі!». Моментальна паніка заволоділа тілом та розумом.
- В..и..ббба..ч.те! – тільки й змогла вимовити я і ,кинувши на стіл декілька грошових купюр, чимдуж побігла геть.
- Стій! Ти куди! – доносився до мене стривожений крик ворожки. – Я ж тобі не сказала… Та з іншого боку, зілля тобі тільки на користь піде!...
Я відкрила кран і тепла вода поволі змивала з мене страх, паніку та запах, який нагадував чи то дешеві трав’яні одеколони, які в часи мого дитинства «для гарного настрою» пив наш сусід Микита ( ніколи не думала, що колись буду тхнути як сусід-алкаш! Дожилась!), чи то щось пов’язане з кримськими рослинами та виробами із дерева (Кримський дерев’яний алкаш! Просто чудово!).
« Зілля тобі тільки на користь піде!» - крутився в голові голос провидиці. Значить хвіст в мене не виросте… І зеленою в червону цяточку я теж не стану… А може збрехала? Та що тут думати! Що буде, те й буде! Котра зараз година? 14.30! Пора готуватись до вечірки. А то з моїм таланом я собі або щось покалічу, або сережку пів години шукати буду, або перед самим виходом порву колготи, або зламаю каблук… Одним словом, з моєю харизмою потрібно збиратися на 4 години раніше. Що ж поробиш… Таке життя – воно бентежне…
15.10. Дивно. Пройшло лише сорок хвилин, а я вже стояла біля дзеркала з довгим випрямленим волоссям, ідеальним макіяжем та шовковій сукні в китайському стилі, яка додавала моєму образу ще більше витонченості та елегантності. Зазвичай я б мала вже разів зо двісті впасти, розірвати сукню і нервово перевдягатися у щось інше, впустити кісточку від туші на нове вбрання і, проклинаючи весь білий світ чорними словами, намагатись вивести пляму, не знімаючи одягу, а потім, запізнюючись мінімум на десять хвилин та стараючись застібнути блискавку на чобітку, зламати замок і стрибати по квартирі на одній нозі в пошуках шпильки…
Напевне, в мене сьогодні щасливий день. То ж щоб не випробовувати долю, в очікуванні семи годин вечора я ввімкнула телевізор…
15.55. Як же мені нудно! З таким шаленим життям у мене ніколи не вистачало часу, щоб спокійно подивитися будь-які телепрограми. Виявилося, нічого важливого я не втратила… Якщо вже в мене з'явилась вільна хвилинка, треба сходити до магазину, купити корму для улюбленого кота.
16.12. Повернулась з магазину. Не забула вдома гроші, як це зі мною часто буває. Не впала на дорозі. Не загубила ключі…
17.02. Дочитала книгу, на яку в мене вже два роки не вистачало часу. Прибрала в майстерні. При цьому не забруднилася.
17.45. Ось про які наслідки від зілля говорила гадалка! Збулась моя мрія: я вже не магніт для неприємностей, я – сама врівноваженість та акуратність! УРА!
18.20. Від нудьги застрелитись хочеться! Цікаво, зі мною це надовго? … А якщо на все життя?! Господи помилуй, невже цього я прагнула?
18.30. Не зважаючи на те, що Ліна живе лише за два квартала від мене пішла на вечірку.
До Ліни, як і очікувалось, дісталась без пригод. Дівчата відразу схвально оцінили мій вигляд, та кожна воліла запитати лише про одне: як я збираюсь себе вести в присутності екскоханого. А я про це навіть не мислила. Якщо людина не захотіла бачити мене ні своєю коханою, ні другом…Якщо Олексію я не потрібна… То навіщо мені страждати і думати про того, хто не думає про мене? Кому потрібні мої муки? Йому? Йому і я непотрібна! Мені? Я що, схожа на мозахіста? А якщо це нікому не треба, навіщо на це гаяти свій час?..
Дзвоник у двері, радісним писком повідомив про прихід ще одного гостя.
- Аню, відчини будь-ласка! – почувся голос господарки дому. В даний момент Ліна командувала трьома хлопцями, які незграбно намагались перемістити величезний стіл на середину кімнати. – А то вони без моїх підказок не впораються. А дівчата на кухні салатами зайняті.
- Та нема питань! – весело поскакала я до дверей. І різко відчинивши їх, вимовила: - А хто тут прийшо… Привіт.
- І тобі привіт! – на порозі стояв Олексій.
- Заходь. – коротко запросила його я і граційно пішла на кухню.
Весь вечір я вела себе досконало. Елегантності та спокійності в мене не було з самого народження, мабуть, коли Бог роздавав ці дари, я стояла в черзі за пригодами чи божевільним характером. Але сьогодні я була схожа на вишукану англійську леді ХІХ століття ( не по віку, звичайно, а за манерами), і тому Олексій ніяк не міг повірити, що це я. Він скоріше б прийняв версію що це моя сестра-близнючка, клон… Але прийняти мене такою було тим самим, що вважати Гітлера Дідом Морозом…
Почались танці. Я ніколи не танцюю. Це знають всі. І навіть якби я цього хотіла мої рухи більш схожі на ритуальне викликання дощу шаманом, ніж на танець. Тому зручно вмостившись на дивані, я милувалась пластичними рухами моїх друзів. Мій колишній теж не приєднався до загальних розваг. Сидячи навпроти, він розглядав мене так, як історик розглядає нововідкрите чудо світу. Мені було байдуже.
Залунали перші нотки нової мелодії, і спогади про минуле ожили в мені, як старі привиди, кістлявою рукою взяли за серце. Олексій теж був полонений цими невидимими силами. Звучала наша з ним пісня. Одна на двох. Як і наше кохання. Як і наше минуле життя.
В этом мире я гость непрошенный,
Отовсюду здесь веет холодом…
Наша перша зустріч. Взаємна неприязнь. Боротьба різних за своєю суттю характерів…
…Среди подлости и предательства
И суда на расправу скорого…
Перше побачення… Парк… Шурхіт листя під ногами… І лілії, на які в мене алергія… Він цього ще не знав.
…Всюду принцыпы невмешательства,
Вместо золота плавят олово.
Есть приятное обстоятельство…
Перше « я тебе кохаю». Три слова, які паморочать голову сильніше будь-якого алкоголю та наркотиків. Три слова, сказані коханою людиною…
…В царстве глупости и стяжательства,
Среди гор барахла казенного
Есть особое обстоятельство
Я Люблю Тебя. Это здорово..
Перший розрив. Слова «ми надто різні», «так буде краще», «прощавай»… Нестерпний біль, муки… Відчуття того, як твоє серце розривається на маленькі частинки… Сльози, які нічим не допомагають… І час, який лікує майже все…
Я вдихнула на повні груди. Ковток кисню розірвав ланцюги минулого, які боляче стискали душу. Потрібно було вийти подихати свіжим повітрям. Тому я встала, пройшовши половину кімнати перечепилась і… Краще б я впала обличчям в салат. Чи розбила собі носа. Але ж ні! Мій коханий встиг підхопити мене і міцно стиснути в обіймах.
- Я не дозволю тобі впасти! – лагідно пожартував він.
- Звичайно! Ти ж краще сам зіштовхнеш мене. Ліночко! – покликала я господарку дому. – Я вже піду, добренько? Дякую тобі за все!
Нічна вулиця була схожа на казку. Пухнастий сніг повільно спускався на і так білу та пухку землю. Тиша та спокій панували навкруги. Та не надовго.
- Анютко! – роздалося десь позаду разом зі звуком швидких кроків.
- Що? – я повернулася на 180 градусів, розуміючи, що тікати марно.
- Нам треба поговорити… Знаєш, я прийшов на вечірку тільки заради тебе…
- Я знаю, Льошо.
- Ти сьогодні геть інша… Ти…
- …така, якою ти завжди хотів мене бачити. – продовжила я речення мого співрозмовника. – Такою я тобі подобаюсь…Тому ти і побіг за мною.
- Ні. Побіг – бо кохаю тебе. Якою б ти не була. Люблю твій непередбачуваний характер… Твою поведінку… Твою зовнішність… Люблю твої недоліки… Люблю тебе. І завжди любив.
На хвилину запала німа тиша. І навіть сніг падав обережно, щоб не порушити наших думок і вчинків. Я важко зітхнула:
- Знаєш, Льошо. Сьогодні перший день за все моє життя, коли я керуюсь не серцем, а розумом. Не скажу, що я в захваті, проте я встигла багато зрозуміти. Така як є я тобі ніколи не буду потрібна. Такою як ти хочеш я ніколи не стану. Я не відповідаю твоїм вимогам, і ти кидаєш мене, прекрасно розуміючи, що я нікуди від тебе не подінусь і ти завжди зможеш повернутися. А я… А я живу емоціями і роблю те, що хочу робити. Я хотіла бути з тобою і тому пробачала свій біль та поверталась. Вчиняла так, як того хотіло серце. Взагалі жити серцем, а не розумом, чимось схоже на перебувати в стані алкогольного сп’яніння. Робиш що хочеш, не зважаючи на думку та осуд оточуючих. Живеш тим, чим хочеш жити, не думаючи про наслідки…
Сьогодні я «протверезіла». Голова стала світлою і здатною проаналізувати все минуле життя. І наші стосунки також… Кожного разу ти зізнаєшся мені в коханні, а потім змушуєш страждати. Ти розбиваєш моє серце на малесенькі уламки, а я… Я знову його збираю і прощаю тебе… Ти ж розбиваєш його знову… Хіба так поводяться з коханою людиною?.. Якщо я тобі не потрібна, якщо не відповідаю твоїм стандартам, благаю, залиш мене в спокої… Навіщо я тобі потрібна?... Я не хочу так жити. Терпіти все це…
- А кажуть, кохання може винести все. – навіщось сказав Олексій.
- Кохання – так. А от людина не може. Я люблю тебе. Не заперечую. Але я не можу більше так. Тому прошу – забудь про моє існування. Я не хочу страждати. Пробач…
І я побігла геть по нічній вулиці. Не звертаючи увагу на його крики, не обертаючись назад… Пробігши півтора квартала я підсковзнулась і упала.
« Ну здраствуй, Анна Графських. Як добре, що ти повернулась…» - промовила я своїй нещасливій особистості.
Олексій неквапливо йшов по вулиці… Що зараз коїлося в його душі не знав навіть він сам. Як і не знав того, що в серці Ані зараз було скільки сумніву та невпевненості… І якби він не прийняв її рішення, якби вирішив боротися за власне щастя, наздогнав її і нікуди не відпустив, вона б була з ним. Вони б були щасливі. Та Олексій цього не зробив. Поклик серця був заглушений волею розуму прийняти все як є. Він не побіжить за нею. Він ніколи не дізнається про те, що могло б бути.
А що ж Аня? Анютка лежала на снігу і плакала… Вона не знала чи зробила правильний вибір… Не знала як їй жити далі… Страх того, що вона своїми ж руками задушила можливе щастя став в горлі комом і заважав дихати…
Це дрібниці. Пройде ще пару хвилин і вона піде додому. В нове життя, де Олексій – просто сон, який існує лише в спогадах . Ще деякий час біль не буде відпускати її душу, але це ж такі дрібниці порівняно з муками від розбитого серця та розтоптаних мрій…
Зі Старим Новим роком тебе, Анечко! Зі Старим Новим життям!